Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Авжеж. Вони поховали цю історію в надрах своєї пам’яті. І вже ніколи не зустрічалися. Стерн позбувся маєтку, продавши його Гаррі, й більше носа не потикав до Аврори. Тридцять років усі вважали, що цю справу ніколи не розкриють.

— Аж раптом виявили Нолине тіло.

— І один упертий писака заходився порпатися в цій історії. Його щосили намагалися зупинити, щоб він не дізнався, як усе було насправді.

— То Пратт і Стерн хотіли зам’яти цю справу, — сказав я. — А хто ж тоді вбив Пратта? Стерн? Побачив, що Пратт ладен розколотися і розповісти правду?

— А це ще треба з’ясувати. Але поки що мовчіть про це, письменнику, — сказав Ґегаловуд. — Не пишіть нічого на цю тему, не хочу, щоб сталося ще одне витікання інформації. Я збираюся докладно вивчити біографію Стерна. Цю версію перевірити буде непросто. Та хай там як, у всіх версій є спільна ланка — Лютер Калеб. Якщо він і справді убив Нолу Келлерґан, то ми матимемо підтвердження…

— Результати графологічної експертизи, — підхопив я.

— Так.

— Останнє запитання, сержанте: чому Стерн намагався так вибілити Калеба?

— Хотів би я знати це, письменнику.

Розслідування вбивства Пратта мало бути складне: поліція не мала ніяких достеменних даних і не могла висунути жодної версії. За тиждень після його смерті ховали Нолині останки, які нарешті віддали батькові. То було в середу, 30 липня 2008 року. Церемонія відбувалася на аврорівському цвинтарі по обіді, під раптовим дощем; людей прийшло небагато. Я не поїхав туди. Девід Келлерґан підкотив на мотоциклі простісінько до могили, і ніхто не зважився зробити йому зауваження. У вухах, як завжди, стирчали навушники, і, як мені сказали, промовив він лише одну фразу: «Нащо її викопали, якщо знову закопують?». І не зронив жодної сльози.

На похорони я не поїхав, бо вирішив зробити дещо на той момент важливіше — подався до Гаррі, щоб підтримати його. Він сидів на майданчику для паркування голий по пояс, під теплим дощем.

— Гаррі, сховайтеся під дах, — сказав я.

— Вони ховають її?

— Так.

— Вони її ховають, а мене там нема.

— Так ліпше… Краще, щоб вас там не було… Через усю цю історію.

— Та начхати мені на те, що люди скажуть! Вони ховають Нолу, а мене там нема, я не можу попрощатися з нею, побачити її востаннє. Побути з нею. Тридцять три роки мріяв я побачити її, нехай і востаннє. Знаєте, де би хотілося мені опинитися?

— На похороні?

— Ні, в письменницькому раю.

Він ліг на бетоні й завмер. Я вмостився поруч. Нас кропила мжичка.

— Маркусе, мені здається, що краще б це я помер.

— Знаю.

— Звідки ви знаєте?

— Друзі таке відчувають.

Ми довго мовчали. Потім я знову озвався:

— Нещодавно ви казали, що ми не можемо більше бути друзями.

— Це правда. Ми потроху прощаємося, Маркусе. Це так, наче ви знаєте, що я от-от помру, і у вас лишилося декілька тижнів, щоб з цим змиритися. Це рак дружби.

Він склав руки навхрест і заплющив очі. Я теж так зробив. І ми ще довго лежали отак на бетонному майданчику.

Того ж таки вечора я подався з мотелю до «Кларксу» поговорити з людьми, які були на похороні Ноли. Ресторан пустував: один-єдиний кельнер спроквола витирав шинквас, але з останніх сил таки натиснув ручку автомата і націдив мені пива. І тоді я вгледів Роберта Квінна, який, забившись у куток зали, жував горішки й розв’язував кросворди в старих газетах, що валялися на столах. Певне, ховався від жінки. Я підійшов до нього, запропонував пива, і він погодився: посунувся на лаві, звільнивши мені місце. То був зворушливий жест: я міг вмоститися напроти нього на будь-якому вільному стільці, та він посунувся, щоб я сів поруч, на одній із ним лавці.

— Ви були на похоронах Ноли? — запитав я.

— Був.

— І як воно там?

— Погано. Як усе в цій історії. Журналістів було більше за родичів.

Ми трохи помовчали, потім він запитав, щоб підтримати розмову:

— А як там ваша книжка?

— Потроху, дякую. Та вчора я перечитав усе і зрозумів, що маю дещо з’ясувати. Зокрема, те, що стосується вашої дружини. Вона каже, що мала текст, який компрометував Гаррі, написаний його рукою, і що той текст дуже загадково зник. Ви не знаєте часом, куди подівся той папірець?

Перш ніж відповісти, він добряче ковтнув пива і навіть укинув до рота кілька горішків.

— Згорів, — нарешті мовив він. — Цей нещасний папірець згорів.

— Що? Як ви це знаєте? — приголомшено запитав я.

— Бо це я його спалив.

— Що? Чому? А головне, чому ви ніколи про це не казали?

Він стенув плечима з філософським виглядом.

— А мене про це ніколи не питали. Ось уже понад тридцять три роки моя дружина знай товче про той папірець. Надсаджується, волає, репетує: «Він був тут! У сейфі! Тут! Тут!». І хоча б раз запитала: «Роберте, любий, ти часом не бачив того папірця?». Ніколи не запитувала, то я й мовчав.

Я щосили постарався приховати подив, щоб він не замовк.

— Але як це сталося?

— Усе розпочалося однієї неділі, пополудні: дружина влаштувала дурнуватий обід у садку на честь Квеберта, а Квеберт не прийшов. Сказившись, вона вирішила поїхати до нього. Добре пам’ятаю той день, 15 липня 1975 року. Той самісінький день, коли бідолашка Нола намагалася вкоротити собі віку.

Неділя, 13 липня 1975 року

— Роберте! Роберте!

Тамара вдерлася до хати, як та відьма, вимахуючи якимось папірцем. Помчала кімнатами першого поверху і знайшла чоловіка у вітальні, він читав газету.

— Роберте, щоб ти скис! Чому мовчиш, коли тебе гукають? Оглух? Поглянь! Поглянь, що за жах! Прочитай цю гидоту!

Вона простягнула йому вкрадений аркуш, і він прочитав:

«Ноло моя, люба Ноло, любове моя, що ти накоїла? Нащо ти хотіла піти з життя? Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі. Не кидай мене. Якщо ти помреш, я теж помру. Все, що мені треба в житті, Ноло, це ти. Чотири літери: Н-О-Л-А».

— Де ти це знайшла?

— Ха! У того покидька Гаррі Квеберта!

— Ти вкрала це у нього вдома?

— Нічого я не вкрала! Я позичила! Ох, так