Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

До Союзу увійшли ті самі анонімні представники тих самих УПСФ та УПСР, а також невідомі нам члени УСДРП та «центральної течії» УПСР плюс «згодом приєдналися політичні, профспілкові, науково-культурні та інші громадські організації», але які саме — невідомо. Представники УПСС та УДХП, як бачимо, в цьому переліку відсутні.

Шостий. Загальні ідеологічні та організаційні принципи об’єднання, — констатує Бойко, — «визначав лаконічний документ — Статут УНС», який зафіксував засадничі його цілі: «утворення самостійної української держави»; «боротьба за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом»; «боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи»; «оборона прав українського народу і української держави у міжнародній сфері».

Висновок сьомий. Організаційне становлення УНС відбувалося «приблизно до середини серпня»: «відбувалися численні збори партійних організацій, громадських об’єднань, обговорювалася платформа союзу, питання стратегії і тактики українського руху. ...Відбувалося утворення місцевих філій». Про входження до УНС заявляли селянські спілки, профспілки, кооперативи, «Просвіта» — але які саме, де і коли — невідомо. Оголосила про приєднання до УНС і Всеукраїнська учительська спілка — масова організація, яка нібито об’єднувала 80 місцевих спілок і 12 тис. учителів.

За словами Ніковського, до УНС нібито увійшли представники «Селянської Спілки, профспілки залізничників та поштово-телеграфних службовців, Всеукраїнської учительської спілки, Центрального кооперативного комітету». Зі слів Олени Бойко, «це дало йому підставу заявити, що „порозуміння всіх українських партій від лівих до поміркованих і організацій від пролетарських до конфесійних являє собою реальне відродження національних сил”».

Висновок автора

Ідеологія УНС — це саме ті засадничі цілі, які намагався осягнути режим Скоропадського. Це, в свою чергу, означає: станом на серпень 1918 р. УНС — це не опозиційна, а провладна організація. Політична місія — позапарламентська підтримка гетьмана та його уряду. Доказ: 9 листопада УНС зажадав скликання Національного конгресу, аби виробити «новий курс» для УД, і заявив про непотрібність підготовки повстання, оскільки «воно принесе тільки шкоду Україні»[214].

Український Національний союз — Український Національно-Державний союз — продовження

Восьма констатація, сформульована сучасною дослідницею Оленою Бойко, лише підтверджує наш висновок: поза УНС опинилися ліва, пробільшовицька, промосковська фракція УПСР та УДХП. Щодо есерів-ліваків, то тут справа ясна: в червні вони ухвалили «рішення про збройну боротьбу з гетьманським режимом» і тому «засудили платформу УНС як контрреволюційну». УДХП, в свою чергу, хоча до УНС і не увійшли, але не заперечували проти участі в ньому своїх місцевих осередків.

Констатація дев’ята. Вся видима сьогодні діяльність Союзу — це видання двох відозв — щодо інтерв’ю прем’єра Лизогуба німецькій пресі напередодні візиту Скоропадського до Німеччини та відозва «В оборону державних прав української мови». Лише «у другій половині вересня президія союзу утворила комісії внутрішніх справ, військову, закордонну, земельну, фінансову, церковну, правничу для опрацювання відповідних матеріалів та розробки нового законодавства».

Констатація десята. З невідомих причин 18 вересня на чолі Союзу постав Винниченко, який «одразу відсунув легальну політичну діяльність на другий план та розпочав таємно готувати збройне повалення існуючого режиму», і «до певного часу це залишалось таємницею навіть для керівництва УНС в особі його президії. В. Винниченко від імені Національного союзу одночасно вів переговори з гетьманом про формування націо­нально-демократичного кабінету і від самого себе разом із М. Шаповалом вів підготовку й організаційну роботу в напрямі збройного повстання» (виділено нами. — Д. Я.).

Констатація автора

Виявлені та оприлюднені нами 20 років тому спомини Шаповала, що зберігаються в колекції Нью-Йоркської публічної бібліотеки, свідчать цілком ясно: підготовка повстання, ініційована Шаповалом (Винниченка долучено було лише згодом), почалася не раніше кінця жовтня, тобто через півтора місяця після того, як той очолив УНС.

Це, в свою чергу, означає: якщо Винниченко і почав підготовку повстання самостійно, то спиратися в цьому він міг виключно на персон, структури та матеріальну підтримку своїх політичних союзників та «побратимів» — московських більшовиків. Це підтверджує і О. Бойко: «В. Винниченко таємно контактував з керівництвом радянської мирної делегації, яке пропонувало матеріальну допомогу. Проте сторони не домовилися. Переговори з більшовиками, ризиковану і навіть авантюрну справу, Винниченко здійснював поза Національним союзом. Він виступав у ролі змовника, прикриваючись авторитетом Національного союзу...»

Український Національний союз —  

Український Національно-Державний союз — продовження

24 жовтня принесло УНСоюзові перший практичний результат: до складу Ради Міністрів увійшли «шість представників УНС (усі — члени УПСФ): міністр юстиції А. Вязлов, міністр ісповідань О. Лотоцький, міністр праці М. Славинський, міністр освіти П. Стебницький, міністр земельних справ В. Леонтович та міністр закордонних справ Д. Дорошенко. Але Український Національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від діяльності кабінету, складеного за його участю». Від себе додамо: 5 із 6 нових членів кабінету (виняток — Леонтович) — усі, як один, — «вільні муляри».

Андрій Вязлов (1862—1919 рр.), випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Суспільне надбання

Максим Славинський (1868—1945 рр.), випускник юридичного та історико-філологічного факультетів Імператорського Київського університету св. Володимира. Суспільне надбання

Петро Стебницький (1862—1923 рр.), випуск­ник фізико-математичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Суспільне надбання

Володимир Леонтович (1866—1933 рр.), випускник юридичного факультету Московського університету.

30 жовтня — 2 листопада УНС ухвалив провести 17 листопада в Києві так званий Національний конгрес, який, за О. Бойко, «міг стати передпарламентом — зародком нової представницької влади». На Конгресі ініціатори його планували обговорити стан та перспективи міжнародного становища, форму державного устрою України, її економічну, аграрну, військову політику. Ні про який заколот проти гетьмана, отже, ні про яке збройне повстання проти нього УНС не мріяв: «серед ліберальних провідників Національного союзу не бракувало інтелектуалів...»[215].

Частина Х

Кінець Першої світової війни:

нові виклики режиму Скоропадського

Фактичне завершення війни поставило керівництво Української Держави перед новими викликами. Логіка процесу тут така.

Оскільки Перша світова завершилася на користь країн Антанти, а переможці на свій розсуд розділять європейський континент, то Українська Держава може зберегтися як суб’єкт політики тільки у випадку позитивного ставлення до неї країн Антанти.

Це, в свою чергу, було неможливо, оскільки Лондон і Париж підтримували легітимний принцип відновлення та територіальної цілісності Російської держави.

Отже, єдино можливий варіант збереження УД — якщо не утворення федерації або конфедерації з регіональними небільшовицькими державними утвореннями та силами, яких визнавали переможці у війні, то, принаймні формальне проголошення такого об’єднання.

Сам Скоропадський розумів це абсолютно ясно: «Україна була державою з усіма установами, які правильно функціонували, — констатував він, — з певними планами дій, з фінансовим бюджетом, з визначеною програмою створення армії, яка до весни 1919 року повинна була бути організована, з промисловістю, яка відновлювалася, з визначеними міжнародними відносинами».

З іншого боку, —