Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

підкреслював Скоропадський, — «ми відчували, на якому сипучому піску зводилася наша будiвля, позаяк чудово розуміли, що про будь-який серйозний успіх можна буде говорити тоді, коли те, чого вдалося досягти, буде визнано державами Згоди, тобто в залежності від закінчення світової війни і відносин, які будуть встановлені між нами і представниками Антанти. Але тоді здавалося, що все, нами творене, робилося для досягнення порядку, а порядок цей і нашу майбутню боротьбу з більшовиками може тільки вітати Франція та її союзники».

Але і тут ситуація була вкрай суперечливою. Провідники Добровольчої армії, на яких намагалися опертися західні союзники, вважали Скоропадського противником «єдиної неподільної Росії», ставили йому в провину «підтримку українського націо­нального шовінізму» і намагання «розірвати культурний і державний зв’язок з Росією».

Гетьман, зі свого боку, послідовно обстоював таку позицію: «Орієнтація (на Добровольчу армію. — Д. Я.) мені зовсім не підходила, бо там проповідувалося повне заперечення України». Об’єктивно, — вказував у зв’язку з цим о. Теофіл Горникевич, — «Гетьман був поставлений перед альтернативою вибору між двома лихами: загрозою хаосу з причини відходу австро-німецьких військ з України в половині листопада того року і співпрацею з Добровольчою армією Денікіна, який тепер користувався допомогою Антанти. Гетьман обрав другий шлях, — писав о. Горникевич, — вважаючи при цьому, що... ідея української самостійності на цьому потерпить... але в цих обставинах це менше лихо»[216].

Плакат із закликом вступати до лав Добровольчої армії. Суспільне надбання

У конкретних умовах, які склалися в другій половині жовтня, політичний розрахунок полягав у тому, що Антанта потребувала уряду, з яким вона могла б розмовляти. «Антанті потрібно переконання, — розмірковував Скоропадський, — що ми творили і досягли порядку, якого немає в іншій Росії. Нарешті, Антанті потрібно переконання, що наша політика не є політика Німеччини, а наша особиста [політика] задля блага країни. Нарешті, Антанті необхідно мати переконання, що ми зможемо надати їй комерційні вигоди та сплатити наші борги. Ми цим вимогам відповідаємо, — вважав Павло Петрович, — і тому я не маю сумніву ні на хвилину, що Антанта визнає справу, яку ми зробили, і вона не пропаде... Ми підводились уже на власні ноги і стали би міцно, дотягни ми тільки до весни (1919 р. — Д. Я.), коли у нас була б готова армія... Я відчував, що німці не можуть бути переможцями, що вони можуть бути розбиті. Я вважав, що в цьому випадку всі інтереси Антанти — підтримати нас, і це відновить рівновагу до того часу, як я буду здатен сам ходити на власних ногах. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів»[217].

«Країни Антанти, зi свого боку, — констатував керівник його зовнішньополітичного відомства, — вже махнули рукою на збольшевичену Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну, сподіваючись, що вона, коли не продовжуватиме зачіпної боротьби з центральними державами, то принаймні держатиме фронт і цим в’язатиме значну частину австро-нiмецьких військ»[218].

Реалізуючи цю «неправильну думку», 17 жовтня 9 членів Ради Міністрів, а саме: заступник голови уряду, міністр народної освіти сенатор Микола Василенко, державний контролер Георгій Афанасьєв, міністр фінансів Антон Ржепецький, міністр продовольства Сергій Гербель, торгу і промисловості — Сергій Гутник, юстиції — Олексій Романов (1875—1924 рр., випускник юридичного факультету Петербурзького університету), ісповідань — Василь Зеньківський, праці — Юлій Вагнер, земельних справ — Колокольцев та держсекретар сенатор Завадський, написали голові держави листа, в якому окреслили своє бачення генерального напрямку зовнішньополітичного курсу держави.

Впродовж наступного століття політичні лузери — українські націонал-соціалісти, а також більшовики та сучасні фальсифікатори історії нашого народу безпідставно, але в один голос звинувачували і звинувачують Скоропадського у здачі національних інтересів «клятим москалям». Натомість, аргументація гетьманських міністрів сама по собі, без зайвих коментарів, спростовує цей наклеп.

С. Гербель (1856—1936 рр.). Суспільне надбання

В. Зенківський (1881—1962 рр.). Суспільне надбання

Ю. Вагнер (1865—1945 рр.). Суспільне надбання

Перше. «Накануне созыва мирной конференции (Паризької мирної конференції. — Д. Я.), исход которой надолго решит судьбу государственных новообразований, возникших на пространстве бывшей Российской империи, для внешней политики Украины ставится большая задача, далеко выходящая за пределы вопросов текущего дня. Во имя своего будущего Украина не может не стремиться к участию в конференции и должна явиться туда с ясно и твердо начертанной программой желательных для нее отношений к другим государствам».

Міркування друге. «Из числа этих государств надлежит выделить в особую группу те, на которые за время войны распалась Россия»...

Третє. «Не единство Украины с Великороссией было ошибкой прошлого, а попытка их унификации. Напротив, все говорит за то, что единение обоих народов, правильно проводимое, составляет необходимое условие для укрепления украинской самобытности».

Четверте. «Те, кто стремится воздвигнуть между Украиной и Великороссией стену вражды или, по крайней мере, безразличия, не ведают, что губят Украину».

П’яте. «...политике на Украине надлежит... видеть свое благополучие в благополучии других русских государств и в частности Великороссии. Ради себя самой Украина не может быть враждебна или хотя бы безразлична к их судьбе, а, напротив, должна быть им благожелательна, должна явиться на конференцию с твердым намерением отстаивать там общие интересы и уже ныне ратовать за помощь всеми доступными средствами в свержении большевистского ярма и за укрепление государственности на всем протяжении бывшей Российской империи».

Шосте. «...В единении со всеми русскими государствами Украина и в отношении к остальным державам будет выступать более самостоятельно и авторитетно, чем обособленная и одинокая».

Сьоме. «Война кончается, нынешние враги переходят к мирному сожительству; было бы непростительной ошибкой не использовать время до конференции и самую конференцию для установления дружественных связей Украины с прочими культурными государствами».

Восьме. «...правильно понятые интересы Украины повелительно требуют, чтобы мы, ради будущего нашей державы, в меру сил и возможности домогались раскрепощения порабощенных большевиками частей бывшей Российской империи и способствовали воссозданию в них государственности, опираясь на те из них, в которых государственность уже возрождается».

Дев’яте. «Такою политикою мы привлекли бы их всех к себе и усилили бы свое положение их дружеским сотрудничеством. В этом единении мы нашли бы пути к обеспечению нашей судьбы при одновременном сближении с просвещенными западноевропейскими и внеевропейскими государствами».

Десяте. «Такое направление внешней политики представляется единственно ведущим украинскую державу к светлому будущему, в соответствии со всем историческим прошлым Украины»[219] (виділено нами. — Д. Я.).

У викладі тогочасних київських спостерігачів інтрига полягала в наступному. В статті тогочасного журналіста такого собі В. Левитського «Записка девяти», оприлюдненій в часописі «Голос Киева», читаємо: «Что касается... связи с Великороссией, то оно, по-видимому, должно быть названо — ...конфедерацией, т. е. союзом государств. Правда, в одном месте записки