Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

фактично в останні дні гетьманського режиму, затвердили статут Академії — «найвищої наукової державної установи на Вкраїні, що перебуває в безпосередньому віданню верховної власті», одним з основних завдань якої (Академії, а не влади. — Д. Я.) визначили «поширювати, поглиблювати й розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь людськості». АН було оголошено «найвищою вкраїнською науковою національною установою», яка, «визнаючи українську національну культуру з її знаряддям — українською мовою, ставить собі на меті, окрім загальнонаукових завдань, вивчати сучасне і минуле Вкраїни, української землі та народу».

Заклади культури

23 серпня урядовим рішенням у столиці заснували Державний драматичний театр, який «утримується на свої прибутки з допомогою коштів Державної скарбниці, яку щорічно вносити в сміту Міністерства народної освіти та мистецтва». Справі цій надавали такого значення, що віднесли «директора, завідуючого господарською частиною, режисерів, акторів і рахівника Державного драматичного театру до урядових посад, обсадження яких увільняє офіцерів і солдатів (козаків) від виклику з запасу до армії та в дієві команди флоту й від служби в державному ополченні».

30 серпня з’явилася ухвала уряду про заснування з 1 липня Державної драматичної школи в Києві — «для підготовки працівників народних театрів». Бюджет — 10 000 карб. до кінця 1918 р.

15 листопада стало днем народження Державного симфонічного оркестру ім. М. В. Лисенка. Планувалося, щоб оркестр «утримувався на свої кошти», але на його «початкове влаштування і утримання» асигнували 66 300 карб.

Інше

28 вересня створили Особливу комісію для збору та систематизації матеріалів військового значення, які відносяться до війни 1914—1917 рр. з бюджетом 30 800 карб. Осідком установи визначили Одесу.

Німецька мапа м. Одеса. 1918 р. Суспільне надбання

Урядова постанова спеціально наголошувала: «Після скінчення робіт комісії відповідні архіви повинні бути відкриті для користування приватних учених осіб»[211].

26 листопада уряд зобов’я­зав «окружні і єпархіальні шкільні ради та їх повітові відділи, в місячний строк, остаточно ліквідувати справу передачі до міських та земських управ бувших шкіл Найсвятішого Синоду усіх типів: церковнопарафіяльних, второкласових, церковно-вчительських і інших, рівно ж перевести передачу Міністерству народної освіти та мистецтва усіх учбово-допоміжних установ і шкільного майна...».

Українізація установ

Торкнулася ця «біда» насамперед Міністерства шляхів. 17 травня міністр Бутенко розіслав підлеглим гнівного листа: «До міністерства надходять відомості, що деякі вищі урядовці примушують служачих балакати з ними на московській мові, а також були випадки, що повертались для перекладу надходячі до інституції прохання, що служачі здебільшого припинили навчання державної мови на курсах. Наказую твердо пам’ятати, що в Українській Державі державна мова є українська, пропоную на всі папери, які надходять до інституцій, написані на українській мові, на тій же мові і відповідати. Зносини з вищими інституціями, — писав міністр, — особливо з міністерством, мусять провадитись тільки на державній мові. Внутрішнє діловодство може тимчасово провадитись і на російській мові, але поступнево мусить переходити на державну мову. Всі оголошення та розпорядження, які виходять за межі внутрішнього діловодства, пишуться на українській мові. Пропоную звернути особливу увагу на найшвидше вивчення державної мови урядовцями телеграфу».

Бутенко наказав підлеглим замовляти офіційні бланки українською, завести «шрифти літер української мови, яких бракує в російській абеті (алфавіті)», а також переробити всі офіційні печатки державною мовою.

За два тижні — 29 квітня міністр шляхів зажадав «негайно відкрити на державні кошти курси української мови» за граничної чисельності слухачів в одній групі в 60 осіб.

Задля активізації процесу вже на початку серпня міністр наказав, «аби всі керуючі, порозумівшись з організаторами курсів і українськими культурно-просвітними організаціями, на протязі чотирьох місяців, починаючи з 15 серпня, упорядкували для співробітників, які мають стосунки з діловодством, на державні кошти курси української мови». «Українізація» торкнулася і службовців поштово-телеграфного відомства. МВС видало відповідний наказ «звернути особливу увагу, щоб співробітники: відомства на почті, телеграфі, радіотелеграфі і телефоні при виконанні службових обов’язків вживали лише української мови, і вжити всіх заходів при зносинах по всіх службових справах зо всіма державними і приватними установами, а також урядовими особами, переписку провадити виключно державною мовою, звернути також увагу, що коли в відомстві ще є співробітники, які до цього часу не володіють українською мовою, щоб вони поважно подбали про швидше її вивчення».

Як бачимо, заходи були, як і в інших випадках, з одного боку, системні, з другого — повільні, з третього — вони стосувалися виключно держслужбовців. Розуміючи, що запровадити в державних установах мову абсолютної більшості населення просто з воза неможливо, ще 2 червня ухвалили асигнувати Міністерству освіти на курси українознавства для вчителів по всій Україні 2 184 790 карб.[212].

Частина ІХ

Український Національний союз — Український Національно-Державний союз

Історія організації, якій професійні фальсифікатори історії нашого народу відвели роль «цапа-відбувайла», поклавши на неї відповідальність за «організацію» повстання, що звело у могилу Українську Державу, до сьогодні залишається предметом незграбних спекуляцій.

Причин тут декілька, кожна з них може слугувати темою окремого дослідження. Тут відзначимо лише одне — ніяких автентичних «внутрішніх» документів УНС (наприклад, установчих та регламентних або протоколів засідань тощо) та/або верифікованих споминів чи керівників цього Союзу, чи то його активістів за останні років 100 виявлено жодним дослідником не було.

Саме ця причина спонукала акуратного Федора Проданюка констатувати: «історіографія державницького напряму не приділяє належної уваги аналізу діяльності УНС, коли його очолював А. Ніковський» — один з найбільш відомих, впливових та авторитетних у вузьких колах очільник УПСФ, редактор її центрального друкованого органу «Нова рада», в минулому — один із засновників УЦР та заступник її голови.

Дослідники, — справедливо констатує Проданюк, — примушені цитувати хіба публічні документи УНС, які безперешкодно друкувалися у газетах доби Гетьманату.

Незрозумілою була і залишається логіка внутрішніх процесів, які відбувалися в УНС. Проданюк справедливо вказує на відсутність єдності в «лавах» цієї «опозиції», більшість якої мала надзвичайно помірковані політичні погляди. Радикальна ж частина УНС, яка складалася з лівих українських соціал-демократів (незалежників), значного впливу на ідеологію та практичну діяльність Союзу не мала[213].

Звернімося до основних висновків, які містяться у спеціальній розвідці авторитетної Олени Бойко. Вони такі.

Перший. Невдовзі після 29 квітня «поміркованою частиною національного руху» було утворено Український Національно-Державний союз (УНДС).

Другий. «Поміркована частина національного руху» — це члени УПСФ, Української демократично-хліборобської партії, Української партії самостійників-соціалістів, тобто представники тих політичних сил, які взяли якнайактивнішу участь у подіях на підтримку Скоропадського 29 квітня.

Третій. Представники партій націонал-соціалістичних, тобто УПСР і УСДРП, та «масових громадських організацій, що за ними стояли», до УНДС не входили.

Четвертий. Перелік конкретних осіб, які утворили УНДС, до сьогодні невідомий — так само як перелік «масових громадських організацій».

П’ятий. Український Національний союз (УНС) на чолі з тим-таки Ніковським «постав на початку серпня». Вірогідно це