Читати книгу - "Місто дівчат"

Хоча не думаю, що я щось у вас відібрала.

Ось так, Анджело.

Мені прикро чути, що твоя мати померла. Прийми мої співчуття. Я рада, що вона прожила так довго. Сподіваюсь, її життя було гарним, а смерть — спокійною. Маю надію, що в цей сумний час ти сильна духом.

Я дуже рада, що ти мене розшукала. Дякувати Богу, я й досі живу в будинку, де колись було ательє! Як же це чудово — не змінювати своє прізвище й адресу. Люди завжди знають, де тебе знайти.

До речі, L’Atelier — це більше не весільний салон, а кав’ярня і фреш-бар, яким завідує Натан Ловцкі. Хоч сама будівля належить мені. Марджорі померла тринадцять років тому й перед тим заповіла її мені, знаючи, що я ліпше за Натана впораюся з управлінням. Вона люб’язно передала будинок у мої руки, а я сумлінно про нього дбаю. Я й Натану допомогла облаштувати його невеличкий заклад. Допомога йому ой як пригодилась, повір мені. Натан, хоч який милий хлопець, зірок із неба ніколи не хапатиме. Але я все одно його люблю. Він завжди називав мене «мамою номер два». Я щаслива, що він любить мене і піклується про мене.

Напевно, я тому й така непристойно здорова як на мій поважний вік, бо він про мене дбає. Ну а я дбаю про нього. Ми добре ладнаємо.

Ось чому я досі тут, досі в тому самому будинку, де мешкаю з далекого 1950 року.

Дякую, що знайшла мене, Анджело.

Дякую, що попросила мене розповісти правду.

Я розповіла тобі все — від початку до кінця.

Перш ніж закінчити, хочу сказати тобі ще таке.

Колись давно Една Паркер Вотсон запевнила мене, що я ніколи не стану цікавою людиною. Що ж, може, вона й мала рацію. Не мені про це судити. Та ще вона сказала, що я належу до найгіршого типу жінок — тих, які не здатні товаришувати з іншими жінками, бо вічно «граються з чужими забавками». Ось тут Една помилялася. За своє життя я була вірною подругою для багатьох-багатьох жінок.

Я казала, що добре мені вдавалися тільки дві справи: шиття і секс. Але тут я себе недооцінила, бо ще я вмію бути хорошою приятелькою.

Я розповідаю тобі про це, Анджело, бо пропоную тобі свою дружбу, якщо ти, звісно, захочеш її прийняти.

Не знаю, чи моя пропозиція тебе зацікавить. Може, прочитавши цього листа, ти більше ніколи не захочеш мати зі мною нічого спільного. Зневажатимеш мене як нікчему. Я не здивуюсь. Я не вважаю себе нікчемою (та й ні про кого так не думаю), але ти маєш право на власну думку.

Просто поміркуй над цим, будь ласка.

Знаєш, пишучи цього листа, я весь час уявляла тебе молодою. Для мене ти завжди залишишся тією серйозною і розумною двадцятидев’ятилітньою феміністкою, яка 1971 року завітала до мого весільного салону. І тільки тепер я усвідомила, що ти вже давно не молода. За моїми підрахунками, тобі вже майже сімдесят. Та й сама я давно вже не юна, звісно.

У старшому віці я зрозуміла одну річ: ти починаєш помалу втрачати людей, Анджело. Не те щоб людей у світі бракувало — о ні. Просто з часом меншає твоїх людей. Тих, кого ти любила. Тих, які любили тих самих людей, що й ти. Тих, що знають усе про твоє життя.

Таких людей помалу починає забирати смерть, і коли вони йдуть, замінити їх кимось іншим страшенно важко.

Після певного віку складно знаходити нових друзів. Світ стає самотнім, порожнім місцем, дарма що в ньому аж кишить новоспеченими молодими душами.

Не певна, чи ти вже встигла це відчути. Але я — так. Одного дня це відчуття прийде і до тебе.

Ось чому я хочу завершити свого листа такими словами: ти нічого мені не винна і я нічого від тебе не сподіваюсь, та все ж ти дорога моєму серцю. І якщо тобі колись здасться, що світ самотній та порожній і що тобі потрібна нова приятелька, згадай, будь ласка, про мене.

Не знаю, скільки ще я проживу, але допоки я буду на цьому світі, люба Анджело, я — твоя.

Дякую, що вислухала мене.

Вівіан Морріс

 Подяки

Написати цю книжку мені допомогли десятки жителів та жительок Нью-Йорка (колишніх і теперішніх), які щедро поділилися зі мною своїми історіями.

Уроджениця Брукліну Марґарет Корді — моя геніальна, дорога приятелька, з якою я товаришую ось уже тридцять років, — допомогала мені проводити дослідження, супроводжувала мене під час усіх робочих поїздок, вишуковувала джерела інформації й вичитала цю гору сторінок за неймовірно короткий час. А ще, коли наближалися крайні терміни і я була вся в стресі, вона підтримувала мій ентузіазм щодо цього проекту. Не знаю, Марґарет, як би я могла написати цю книжку без тебе. Пропоную завжди працювати над романами разом, що скажеш?

Я все життя дякуватиму Нормі Аміґо — найчарівнішій і найхаризматичнішій дев’яностолітній жінці, яку я зустрічала — за те, що розповіла мені все про те, як минали її дні й ночі, коли вона працювала артисткою на Мангеттені. Сексуальна розкутість і незалежність Норми (та її нецензурна відповідь на моє питання «Чому вам ніколи не хотілося вийти заміж?») подарували Вівіан повноцінне, вільне життя.

Дякую Пеґґі Вінслов Бом (акторці), покійній Філліс Верстерманн (композиторці й продюсерці), Полетт Гарвуд (танцюристці) та милій Лорі Сандерсон (власниці клубу «Зіґфелд») за детальні розповіді про світ розваг у Нью-Йорку у 1940-х і 1950-х роках.

Девід Фріленд став для мене незамінним провідником, який своїми цікавими розповідями допоміг мені «відкопати» той Таймс-сквер, що навіки канув у лету, і зрозуміти його минуле.

Шерін Мітчелл поділилася зі мною знаннями про весільні сукні й моду і розповіла, як догоджати схвильованим нареченим. Її розповіді лягли в основу історії Вівіан. Дякую Леї Кагілл за уроки крою і шиття. І Джессі Торну — за те, що завжди охоче відповідав на мої нагальні запитання про чоловічий стиль.

Ендрю Ґуставсон розкрив для мене таємниці Бруклінської корабельні. Бернард Вейлен, Рікі Конте і Джо та Люсі Де Карло допомогли мені уявити життя бруклінського патрульного. Завсідники кав’ярні «Д’Аміко» у Керролл Ґарденс запросили мене в барвисту мандрівку крізь час. Дякую Джоані Д’Аміко, Роуз Касамано, Денні Калкатеррі й Полу та Ненсі Джентайл за те, що поділилися зі