Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Я впізнала її. Ця дівчина кілька разів приходила на мої лекції, це було приблизно в той період, коли З. зник, але потім я не бачила її до січня. Вона захоплювалася плетінням. Допомогла мені вдосконалити візерунок із золотим снітчем. Ще ми кльово поспілкувалися про сюжетні лінії, що накладаються одна на одну, і про те, що жодна історія ніколи не буває всеохопною. Її звуть Сара Якось-там.

Вона була там і тоді, а я навіть не подумала про неї. Жодного разу.

Телефон-автомат поряд зі мною раптом задзвонив. Серйозно, я й не знала, що ці штуки ще працюють, подумки я відносила їх до об’єктів ностальгійного стрітарту.

Мій телефон завібрував від чергового повідомлення. «Підійми слухавку».

Я знову подивилась угору. Дівчина мала два телефони — один притискала до вуха, а на другому набирала текст. Завжди потрібні ще телефони.

Люди навколо стали дивно на мене поглядати, а я стояла найближче до автомата, тож телефонували напевне мені.

Тому я взяла слухавку.

— Гадаю, тебе звуть не Сара, — сказала я, притиснувши телефон до вуха.

— Ні, — озвалася вона.

Її голос лунав у телефоні за секунду після того, як ворушилися губи у вікні. Дівчина надовго замовкла, але залишалася на зв’язку. Ми просто стояли там, дивлячись одна на одну. У неї була така дивна сумна напівусмішка.

— Є ще щось, що ти хотіла б мені сказати? — поцікавилась я, коли тиша стала нестерпною.

— Вона запропонувала приєднатися до нас, а ти відмовилася, чи не так?

Я не повинна була перепитувати про кого чи про що вона говорить.

— Вирішила залишити собі й інші варіанти, — пояснила їй.

— Ти була розумницею.

У її голосі пролунала гіркота. Я чекала, поки вона скаже ще щось. В одній з фермерських яток продавали зібраний на мангеттенських дахах мед, і я на мить відволіклася, замислившись, яка різниця між міськими та сільськими бджолами, і переймаючись, чи вдосталь на Мангеттені квітів.

— Я хотіла мати своє місце, розумієш? — сказала «не-Сара», але відповіді від мене не чекала. — Мати щось важливе. Я хотіла робити щось заради певної мети, щось… щось особливе. Керівники нагорі зруйнували всю організацію. Усіх звільнили. Ніхто не знає, що сталося. І тепер я не знаю, як мені бути.

Я відповіла:

— Схоже, хріново тобі.

І це було трохи жорстоко, хай усе справді звучало хріново. Вона цілком адекватно це сприйняла.

— Я знаю, що тобі було складно, — сказала вона. — Мені не хотілося, щоб ти весь час нервувала. Хотіла повідомити, що більше за тобою ніхто не стежить.

— Ти стежила.

Вона знизала плечима.

— Що сталося з тим місцем, яке ви мали захищати? — поцікавилася я.

— Не знаю. Я ніколи там не була. Можливо, воно зникло. Навіть не знаю, чи існує воно.

— Чому ти не шукаєш його? — запитала я.

— Тому що підписала угоду, де сказано: якщо я шукатиму, вони ув’язнять мене в прямому сенсі. Мене запевнили, що ця стаття залишається в силі, коли розрахувалися зі мною й дали мені нову особистість. Вони вб’ють мене, якщо дізнаються, що я говорю з тобою.

— Серйозно? — перепитала я, хоча розуміла, що це геть не схоже на жарт.

— Це все серйозно, — вела дівчина далі. — Ішлося й про те, щоб усунути тебе, але вирішили, що це занадто ризиковано, бо може привернути увагу більшої кількості людей до справи Роулінза.

— Де Закарі? — запитала я, а потім пожалкувала про це, адже вона могла підтвердити інформацію про його смерть; хай там що я собі думала, однак уже звикла до крихітної іскорки надії, яка жевріла в темряві невідомості.

— Я не знаю, — рвучко кинула дівчина, запанікувавши ще більше. Озирнулася через плече. — Я… Я не знаю. Мені відомо лише те, що тепер усе скінчилося. Подумала, що тобі теж слід це знати.

Гадаю, вона хотіла, щоб я їй подякувала.

Я цього не зробила. Натомість запитала:

— Хто такий Король Сов?

А вона кинула слухавку.

Відвернулася від вікна й пішла в глиб крамниці.

Я знала, що не зможу її знайти. Загубитися в п’ятиповерховій книгарні посеред Мангеттена — це дуже просто.

Я написала ще одне повідомлення на її номер, але воно не було доставлене.

Не знаю, із чого розпочати пошуки місця, якого, можливо, узагалі не існує.

Син віщунки стоїть на порозі лялькового будиночка, не меншого за справжній, наповненого значно більшими за справжні медовими стільниками та бджолами завбільшки з котів, що повзають сходами, вікнами, стелею, стільцями й люстрами.

Звідусіль довкола Закарі лунає дзижчання бджіл, які радіють його появі.

— Привіт привіт містере Роулінз дякуємо що навідались до нас уже так давно ніхто не навідувався ми чекали.

— Привіт? — озивається хлопець, не збираючись додавати запитальної інтонації, однак звучить це як запитання. Увійшовши до лялькового будиночка, він і сам перетворився на суцільні запитання. Коли Закарі ступає крок до передпокою, його ноги загрузають у меду, яким укрита підлога.

— Привіт містере Роулінз привітпривітпривіт.

Велетенські бджоли повзають сюди-туди заповненою стільниками кімнатою, розгулюють угору та вниз сходами, пурхають між кімнатами, виконують свої справи, хай які там у них можуть вони бути.

— Звідки… ви знаєте моє ім’я? — запитує Закарі.

— Його казали нам безліч разів містер Закарі Езра Роулінз сер.

— Що це? — не розуміє хлопець. Він заходить у глиб будинку, ступаючи повільно, клейкими кроками.

— Це ляльковий будиночок будиночок для ляльок будиночок для зберігання історії але більшість історій у нього не поміщається більшість історій завелика ця дуже велика.

— Чому я тут?

— Ви тут тому що померли тож тепер ви опинилися тут між місцями ще й тому що ви ключ вона казала що надішле нам ключ коли прийде час завершувати щоб ми змогли замкнути історію на ключ коли вона буде готова й ось ви тут.

Закарі дивиться на рубець у формі ключа в себе на грудях.

— Хто вам це сказав? — перепитує він, хай навіть знає відповідь.

— Скульпторка історій, — лунає дзиґотлива відповідь, геть не схожа на ту, якої очікував Закарі. — Та, що часом створює скульптури історій іноді вона в історії іноді ні іноді