Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— На мене?

— Так містере Роулінз ви принесли сюди історію дякуємо дякуємо тут дуже давно не було історії ми не можемо замкнути на ключ історію Гавані яка помандрувала так далеко зазвичай ми підіймаємося вище вище вище а цього разу опустилися нижче нижче нижче ми опустилися сюди вниз щоб зачекати й ось ми поєдналися з історією хочете чаю?

— Ні, дякую, — відповідає Закарі.

Він глипає на підлоговий годинник у передпокої, з якого скрапує мед. Його декоративний циферблат прикрашений совою і котом у невеличкому човнику, а стрілки застигли у воску за хвилину до півночі.

— Як мені вибратися звідси? — запитує він.

— Звідси немає виходу є лише вхід.

— Гаразд, то що буде далі?

— Тут немає далі тільки не тут це кінець невже ви не знаєте що таке кінець?

— Я знаю, що таке кінець, — озивається Закарі.

Спокій, який він щойно відчував, зникає, змінюючись схвильованим гудінням і дзижчанням, однак складно сказати, чи не криється тут ще якась причина, крім бджіл.

— З вами все гаразд містере Роулінз у чім річ вам слід радіти ви ж любите цю історію ви любите нас ви наш ключ ви наш друг ви любите нас самі казали.

— Не казав.

— Казали казали коли ми пригощали вас капкейками.

Закарі пригадує свої слова про вічну любов, написані чорнильною ручкою на папері, який він надіслав униз кухонним ліфтом; здається, це було так давно й так далеко.

— Ви — Кухня, — каже він, збагнувши, що вже мав кілька бесід із бджолами, хай навіть пишуть вони краще, ніж розмовляють.

— Там ми Кухня а тут ми стаємо самими собою.

— Ви бджоли.

— Нам подобаються бджоли. Хочете щось перекусити ми можемо перетворити мед на будь-що будь-що будь-що з того що ви можете уявити ми це чудово виконаємо й ми маємо неабиякий досвід ми можемо пригостити вас ідеєю капкейка і вона матиме дуже справжній смак точнісінько як абсолютно справжня випічка але менший. Хочете капкейк?

— Ні.

— Хочете два капкейки?

— Ні, — голосніше повторює Закарі.

— Ми знаємо ми знаємо ви б хотіли коктейль з капкейком так так це було б краще.

Не даючи Закарі відповісти, бджоли підганяють його до невеличкого столика, на якому стоїть келих-купе з матового скла, наповнений яскраво-лимонною рідиною, і маленький капкейк, прикрашений ще меншою бджілкою.

Допитливість змушує Закарі взяти келих і відпити малесенький ковточок, очікуючи, що напій матиме медовий смак. Це справді так, але водночас він має знайомий присмак джину з лимоном. Він прилип до нього, як бджола до меду. Звичайно.

Закарі ставить келих на місце. Зітхає і рушає далі знайомитися з будинком. Декілька бджіл летить за ним, бурмочучи щось про випічку. Меблі здебільшого вкриті медом, але деякі залишилися недоторканими. Хлопцеві босі ноги щокроку грузнуть у просочених медом килимах.

За передпокоєм є вітальня, кабінет і бібліотека.

На столі в бібліотеці стоїть ляльковий будиночок, що не схожий на вікторіанську будівлю, у якій зараз опинився Закарі. Це мініатюрна цегляна хатинка з безліччю вікон. Вона скидається на школу або, може, на публічну бібліотеку. Хлопець зазирає в одне з віконечок — ляльок там немає, книжок теж, але стіни всередині вкриті картинами.

Навколо будиночка, наче захисний рів, розлилася медова калюжка.

— Невже це Беззоряне море? — запитує в бджіл Закарі.

— Це нова історія ця вже закінчується адже з’явився ключ який замкне її складе й заховає подалі щоб її читали розповідали або залишили в спокої ми не знаємо що станеться коли вона закінчиться але ми раді що хтось складе нам компанію нам не завжди складають компанію в кінці.

— Не розумію.

— Ви ключ і ви принесли завершення час замкнути її і сказати до побачення на добраніч прощавай ми дуже довго чекали на вас містере Роулінз ми не знали що ви станете ключем ми не завжди бачимо справжню суть ключів коли зустрічаємо їх іноді вони стають несподіванками привіт несподіванко.

Закарі продовжує екскурсію будинком, опинившись в офіційній їдальні з накритим для неіснуючої вечірки столом. На буфеті стоїть пиріг, від якого хтось відрізав скибочку, але порожнина на її місці заповнена бджолиним воском.

Хлопець проходить комірчину дворецького, яка веде до кухні. У ній є місце, щоб жити, однак нині там мешкають лише бджоли й самотній небіжчик.

Позаду будинку є кімната-солярій з просторими та вкритими медом вікнами. Тут Закарі знаходить ляльку. Розмальовану дівчинку з порцеляни. Вона тріcнула, але не розбилася. Сидить на стільчику, ноги як слід не згинаються, дивиться у віконце, наче чекає на когось, на того, хто прослизне в будинок через садок із задвірку.

У руці лялька тримає книжку. Закарі бере її в неї з рук, але книжка несправжня. Просто шматочок дерева, що нагадує книжку. Вона навіть не розгортається.

Закарі визирає з укритого медом вікна. Якомога ретельніше чистить його долонею і розглядає садок, місто й паперове море. Стільки історій в одній історії, і ось він дістався їх кінця.

— Ця історія поки що не може закінчитися, — повідомляє Закарі бджолам.

— Чому містере Роулінз чому їй ще не час закінчуватися ця історія вже добігла кінця час настав.

— Доля завинила мені танець.

У відповідь на його слова лунає незрозуміле дзижчання, яке згодом перетворюється на слова.

— Ой ой ой кгм ми не знаємо чому вона це скоїла ми не завжди розуміємо її вчинки хочете поговорити з нею містере Роулінз сер ми можемо збудувати вам місцинку для розмови зі скульпторкою історії місце в історії де зможете поговорити з нею а вона зможе поговорити з вами нам не можна з нею розмовляти тому що вона ще не померла але ми можемо збудувати місцинку для бесід чи танців ми добре будуємо місця для історій часу залишилося небагато це триватиме не дуже довго але ми впораємось якщо хочете ви хочете цього?

— Так, я б хотів цього, якщо ваша ласка, — погоджується Закарі. Він далі дивиться у вікно на цей світ, поки чекає з незавершеною ідеєю книжки в руках.

Бджоли беруться будувати історію про простір у просторі. Нову кімнату в ляльковому будиночку. Працюючи, вони злагоджено гудуть.