Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

class="book">У цю мить чорногорка була в тому стані, коли тіло й душа димлять, так би мовити, над згарищем гніву, який спричинив крайнє напруження усіх духовних і фізичних сил. Це — невимовне, найвище піднесення душі, що з'являється під тиском фанатизму, опору або перемоги, любові або мучеництва. Вийшовши в жовтому з коричневим в'язаному платті з комірцем, який вона звичайно плісувала сама, вставши рано-вранці, дівчинка ще не звернула уваги на безладдя свого плаття, забрудненого в землю, і пом'ятого комірця. Помітивши, що волосся в неї розтріпалося, вона шукала свого гребінця. У цю першу хвилину її зніяковіння Мішо, теж притягнутий криками, з'явився на місце дії. Побачивши свого бога, Пешіна знову знайшла всю свою енергію.

— Він мене навіть не торкнувся, пане Мішо! — вигукнула вона.

Цей вигук, а також погляд і рух, які були красномовним коментарем до нього, в одну мить відкрили Блонде і абатові в більшій мірі, ніж розповіла графині пані Мішо, пристрасть цієї дивовижної дівчинки до начальника охорони, що нічого не помічав.

— Підлота! — вигукнув Мішо.

І мимовільним, безсилим жестом, що зривається і в божевільних, і в мудреців, він погрозив кулаком Ніколя, висока постать якого ще майоріла на фоні лісу, куди він зайшов з сестрою.

— Отож, ви не гралися? — сказав абат Бросет, кидаючи гострий погляд на Пешіну.

— Не мучте її,— сказала графиня, — і ходімо додому.

Пешіна, хоч і зовсім розбита, почерпнула в своїй пристрасті досить сили на те, щоб іти: її обожнюваний владар дивився на неї! Графиня йшла слідом за Мішо однією із стежок, відомих тільки браконьєрам і лісникам, якою двоє не могло йти поруч, але яка виводила просто до Авонської брами.

— Мішо, — сказала графиня в глибині лісу, — треба знайти якийсь спосіб визволити край від цього злісного мерзотника, бо дівчинці, може, загрожує смерть.

— По-перше, — відповів Мішо, — Женев'єва не буде виходити з павільйону; моя дружина візьме до себе племінника Вателя, який зараз прибирає алеї в парку; його ми замінимо хлопцем, жінчиним земляком, бо в Еги можна брати на службу тільки цілком надійних людей. З Гуно і Корнвеном, старим чоловіком годувальниці, корови в нас будуть під наглядом, а Пешіна не виходитиме з дому без провідника.

— Я скажу чоловікові, щоб він відшкодував вам цю зайву витрату, — промовила графиня, — але це не визволяє нас від Ніколя. Як нам це зробити?

— Спосіб, і найпростіший, вже знайдено, — відповів Мішо. — Ніколя має цими днями призиватись; замість того, щоб клопотатися про його звільнення, генерал, на протекцію якого розраховують Тонсари, має тільки вплинути на комісію, щоб його швидше було забрано.

— Я сама поїду, коли буде треба, — сказала графиня, — до свого кузена де-Кастерана, нашого префекта, але до того часу я не буду спокійна…

Ці слова було сказано вже наприкінці стежки, що виходила на круглий майданчик. Підійшовши до гребеня рову, графиня не могла вдержатися від вигуку; Мішо підбіг підтримати її, думаючи, що вона вкололася об який-небудь сучок, але здригнувся з видовища, яке постало перед його очима.

Марі і Бонебо, сидячи на схилі рову, здавалося, жваво розмовляли, а насправді заховалися тут підслухувати. Вони, напевно, кинули своє місце в лісі, зачувши наближення людей і впізнавши панські голоси.

Прослуживши шість років у кавалерії, Бонебо, рослий, сухорлявий парубок, кілька місяців тому повернувся в Конші з повною відставкою, яку він дістав за свою погану поведінку; він міг би попсувати найкращих солдатів своїм прикладом. Він носив вуса та борідку у вигляді коми, і ця особливість, у поєднанні з військовою виправкою, якої набирає кожний солдат у казармі, зробила з Бонебо предмет захоплення всіх дівчат у долині. Він по-військовому коротко підстригав волосся на потилиці, завивав їх на тім'ї, кокетливо зачісував скроні й хвацьки зсував свого кашкета набакир. Нарешті, проти селян, що мало не всі ходили в лахмітті, як Муш та Фуршон, він здавався розкішним у своїх нанкових штанах, високих чоботях і куценькій курточці. Усі ці речі, куплені вже після звільнення з служби, мали на собі сліди вибракування й життя на селі, але в авонського лева був і далеко кращий, святковий костюм. Жив він, скажімо одверто, щедротами своїх приятельок, але цього ледве вистачало на його розваги, випивки та всілякі витрати, що випливали з його постійних відвідувань «Кав'ярні миру».

Незважаючи на його кругле, плоске і з першого погляду досить приємне обличчя, у мерзотнику цьому було щось зловісне. Він був косоокий, тобто одне око в нього не встигало за рухами другого; він не косив, але не завжди дивився обома очима, коли запозичити в малярства один з його термінів. Ця, правда, незначна, хиба надавала його поглядові похмурого й неспокійного виразу, який цілком відповідав рухові на його лобі та в бровах, що виказував якусь підлість характеру та схильність до ницих бажань.

У підлоті, як і в мужності, є кілька видів. Бонебо, який бився б, як найвідважніший солдат, не міг встояти проти своїх вад і примх. Лінивий, немов ящірка, діяльний тільки тоді, коли йому щось подобалось, без ніякої делікатності, задиркуватий і в той же час низький, здатний на все, що завгодно, і необачний, цей розбивач тарілок і сердець, коли скористуватися з солдатського вислову, знав одну втіху — накоїти чогось поганого або зробити комусь капость. У сільській глушині такий характер править за такий самий поганий приклад, як і в полку. Бонебо теж, як Тонсар і як Фуршон, хотів добре пожити й не робити нічого. Отже, він зліпив собі план, користуючись слівцем з лексикону Вермішелі та Фуршона. Використовуючи свою зовнішність з дедалі більшим успіхом і зі змінним щастям — свої таланти в грі на більярді, він як завсідник «Кав'ярні миру» мріяв колись оженитися з мадмуазель Аглаєю Сокар, єдиною дочкою дядька Сокара, власника того закладу, що, зберігаючи пропорцію, був у Суланжі тим самим, чим «Ранелаг»[87] у Булонському лісі.