Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Атож, успіхи видатні, — похмуро мовила Елвен, забравши свою долоню з його рук. Її очі сповнилися гніву. — Ці нелюди винищують усіх дітей, яких лишень запідозрять у володінні маґією. А народ терпить, ще й благословляє дітовбивць. Ти правду кажеш, лахлінці заслуговують лише на зневагу… — Вона тихо зітхнула. — Повір, Імаре, я справді можу захистити себе. На відміну від тих чаклунів, з якими мали справу поборники, я не самоук, а від самого початку мала вчителя. Майстер Шовар не лише ділився зі мною своїми знаннями та досвідом, а й застерігав від помилок, що їх припускався сам. Крім того, ми враховуємо можливість викриття, і в нас завжди напоготові ретельно розроблений план утечі.

— Навіть найідеальніший план не здатний усього передбачити, — зауважив Імар.

— Певна річ, — погодилась Елвен. — Але я не дурна і не зажену себе в таку безвихідь. Знатне походження надійно захищає мене від брехливих наклепів, а з чарам я вкрай обережна, ніколи не вдаюся до маґії, коли є найменший ризик, що це хтось помітить.

— Щоб тебе запідозрили, не конче чарувати на людях. Як правило, дорослих чаклунів викривають за непрямими доказами.

— Поборники не наважаться арештувати мене на підставі одних лише підозр. Вони розпочнуть слідство, встановлять за мною стеження, а я відразу про це дізнаюся.

— Тоді може бути пізно…

— Не буде, обіцяю. Я дуже ціную своє життя і найближчим часом помирати не збираюсь. Моя героїчна загибель не принесе жодної користі, лише засмутить рідних і втішить поборників.

— Ну що ж, — промовив Імар, збагнувши, що вже ніяк не зможе переконати її. — Сподіваюсь, ти справді розумієш…

Він замовк, бо цієї миті Елвен насторожилась і глянула на двері.

— Сюди йдуть.

Як з’ясувалося, прийшли віце-канцлер та перший лорд скарбниці з невідкладними справами, що потребували королівської резолюції. Імар мусив відпустити Елвен і наступні півтори години провів з урядовцями, вислуховуючи їхні коментарі до документів, які вони принесли на підпис. Вірніше, вдавав, що вислуховує, а насправді пропускав більшість пояснень повз вуха, бо наразі міг думати лише про свою розмову Елвен. За інших обставин Імар, напевно б, до смерті перелякався, дізнавшись, що під боком у нього мешкає троє чаклунів. Проте однією з них була дівчина, до якої він почував глибоку симпатію — ба навіть більше, ніж просто симпатію, — і це істотно пом’якшило його першу реакцію на таку приголомшливу звістку. А коли шок минув, йому аж у голові запаморочилося від перспектив, що їх відкривала співпраця з чаклунами, які, за твердженням Елвен, здатні одним ударом знищити все вище керівництво Конґреґації. Картина дощенту зруйнованого Палацу Святої Віри, що поставала в Імаровій уяві, була надзвичайно спокусливою, хоч він і розумів, що набагато ефективнішими будуть інші дії, не такі брутальні й прямолінійні, а тонші та обережніші, що дозволять досягти потрібного результату, не викликавши в суспільстві жодних підозр про змову короля з чаклунами. В Імара вже виникло кілька ідей, поки що схематичних і непевних. До того ж, він геть не знався на маґії, тому не мав ні найменшого уявлення, чи можлива їх практична реалізація…

Попри рішення скасувати на сьогодні всі зустрічі та наради, Імар так і не звільнив свій ранок від урядових клопотів. Після віце-канцлера зі скарбником до нього прийшли, так само з невідкладними справами, військові керівники — ґенерал-полковник Кайлем аб Рордан, начальник Головного Штабу Армії та Флоту, і ґенерал-капітан Лонан аб Ґораґ, що командував Королівською Ґвардією. Лахлін уже багато століть не вів повномасштабних війн, проте роботи для його збройних сил ніколи не бракувало. На морі справжнім лихом були пірати, які опосідали острів з усіх боків, приваблені відсутність відьом та чаклунів, що становили для них найбільшу загрозу. Флот передовсім охороняв від піратів західні й південні порти та шляхи через Кередіґонське море, бо лахлінська економіка вже здавна перебувала в критичній залежності від торгівлі з Абрадом, а все східне узбережжя залишалося практично беззахисним і постійно потерпало від нападів. Ситуація ускладнювалася ще й тією обставиною, що пірати мали надійний прихисток на Ініс Ґварлані, невеличкому острівці, розташованому за дві сотні миль на південний схід від Лахліну. Тамтешні князі з покоління в покоління протегували „береговому братству“, отримуючи від цього чималий зиск, а всі намагання лахлінських королів упокорити маленький Ініс Ґварлан, що був для них мов кістка поперек горла, неодмінно зазнавали фіаско. Ґварланські чаклуни, хоч і не схвалювали загравання своїх правителів з піратами, аж ніяк не бажали потрапити під владу поборників, тому всі як один виступали проти лахлінців. Їхні чари, разом з надійними сталевими гарматами, що заряджалися бездимним маґічним порохом, дозволяли успішно відбивати атаки ворога, який мав у своєму розпорядженні переважно чавунні гармати та виключно димний порох.

Імар, на відміну від своїх попередників, не збирався надсилати флот для чергової спроби завоювання Ініс Ґварлану. Такі експедиції щоразу завершувалися втратою кораблів, що призводило до послаблення оборони лахлінського узбережжя з моря й істотно додавало роботи наземним військам. А крім відбиття піратських вторгнень, армія мала й інші завдання — підтримувала порядок на всій території королівства, боролася з численними розбійницькими зграями і раз по раз мусила придушувати стихійні заворушення серед селян, доведених до відчаю надмірними податками. Підлітком Імар жалів цих нещасних людей і вмовляв діда не оббирати їх до нитки, проте згодом зрозумів, що податки на Лахліні, порівняно з Абрадом, і так невеликі, а вся проблема полягає в низькій ефективності тутешнього сільського господарства. От якби селяни вимагали якихось реальних заходів з покращення умов їхньої праці, скажімо, дозволу на завезення й використання абрадських добрив, то Імар, спираючись на народну підтримку, зміг би видати відповідний указ і провести його через Поборчу Раду. Але ніхто не висував таких вимог; забобонні лахлінці воліли радше животіти в злиднях, ніж допустити плюндрування благословенної лахлінської землі паскудним чаклунським зіллям. А найсмішніше і, водночас, найсумніше було те, що вони охоче їли хліб, борошно для якого виготовлялося з абрадського зерна, вирощеного із застосуванням того самого „паскудного зілля“. Ще в тринадцятому сторіччі, коли від