Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Та якби я не змінилась, якби я залишилася людиною, самотньою та нещасною, моє нещастя замучило б її серцедерево, зовсім як ті страхітливі дерева за межами гаю, тим часом як моя сила підтримувала б у ньому життя.

— Хіба ти не можеш мене відпустити? — у відчаї запитала я. — Вона вклала мене у твоє дерево…

Її обличчя втягнулося від скорботи. Тоді я зрозуміла, що вона більше нічим не могла мені допомогти. Вона зникла. Та її частина, що ще жила у дереві, була глибоко, була дивною та повільною. Дерево знайшло ці спогади, ці моменти, щоб вона змогла показати мені вихід — свій вихід, — але вона не могла зробити більш нічого. Це був єдиний спосіб, який вона знайшла для себе та всіх своїх людей.

Я ковтнула й відступила. Зронила руку з її руки. Вона подивилася на мене ще мить, а тоді випила. Стоячи там, край озерця, вона почала вкорінюватися; темне коріння розгорталось, а сріблясті гілки розросталися, здіймаючись, підіймаючись усе вище й вище, на висоту того бездонного озера всередині неї. Вона здіймалася, росла і росла; квіти розквітали білими гірляндами, а стовбур під попелясто-сріблястою корою злегка морщився.

Я знову була в гаю сама. Але тепер голоси птахів затихали. Крізь дерева я побачила, як кинулися геть кілька наляканих оленів: майнули білими хвостами та й зникли. З дерев злітало листя, сухе та брунатне, і хрускотіло під ногами, тим часом як його краї обкушував мороз. Сонце сідало. Я охопила себе руками, холодна й налякана; дихання різко виходило з мене білими хмаринками, а мої голі ноги смикалися від промерзлої землі. Пуща змикалася довкола мене. І виходу не було.

Проте за мною зажевріло світло, різке, блискуче та знайоме — світло «Виклику». Я повернулася в раптовій надії, опинившись у гаю, що тепер був заметений снігом: час ізнову пересунувся вперед. Мовчазні дерева були голі й застиглі. Світло «Виклику» лилося донизу одним-єдиним стовпом місячного світла. Озерце сяяло розтопленим сріблом, і з нього хтось виходив.

Це була королева Пущі. Вона посунула вгору берегом, лишаючи за собою чорну борозну оголеної землі, що йшла крізь сніг, і звалилася, не рухаючись, на березі, усе ще у своєму змоклому білому жалобному платті. Вона лежала, зігнувшись, на боці, переводячи дух, а потім розплющила очі. Вона повільно піднялася на тремтливих руках і роззирнулася по гаю, поглянувши на всі нові серцедерева, що там стояли, і на її обличчі відобразився жах. Вона ледь-ледь зіп’ялася на ноги. Її сукня була брудною та примерзала до шкіри. Вона стояла на кургані, дивлячись на гай, і повільно повернулася, щоб підняти погляд на величезне серцедерево над собою.

Вона піднялася курганом на кілька непевних кроків крізь сніг і поклала руки на широкий сріблястий стовбур серцедерева. Якусь мить вона простояла там, тремтячи. Потім вона схилилася й повільно притулилася щокою до кори. Вона не ридала. Очі в неї були розплющені та порожні, незрячі.

Я не знала, як Сарканові вдалося самотужки зачитати «Виклик» чи те, що я бачила, та я стояла в очікуванні, напружена, сподіваючись, що видіння покаже мені вихід. Довкола нас падав сніг, який виблискував у морозному світлі. Моєї шкіри він не торкався, проте швидко летів на її сліди, знову вкриваючи землю білим. Королева Пущі не рухалася.

Серцедерево тихо зашурхотіло гілками, а одна низька гілка злегка опустилася до неї. На гілці, незважаючи на зиму, розпускалася квітка. Вона зацвіла, а тоді пелюст­ки відпали, і набух невеличкий зелений плід, який позолотів, доспівши. Він звисав із гілки в її бік ласкавим запрошенням.

Королева Пущі взяла плід. Вона стояла, охопивши його долонями, і в тиші гаю річкою пройшов важкий знайомий стукіт: сокира вгризалася в дерево.

Королева Пущі зупинилася, майже донісши плід до губів. Ми обидві стояли, заскочені зненацька, та слухали. Стукіт пролунав знову. У неї опустилися руки. Плід упав на землю та зник у снігу. Вона підібрала з ніг заплутані спідниці, збігла назад із кургану та вбігла в річку.

Я побігла за нею; моє серце билося в унісон із регулярними ударами сокири. Вони привели нас до кінця гаю. Сіянець тепер виріс у міцне високе дерево з розлогими гілками. До берега був прип’ятий один із різьблених човнів, і двоє чоловіків зрубували інше серцедерево. Вони радісно працювали разом, по черзі орудуючи своїми важкими сокирами, і кожна глибоко вгризалась у дерево. У повітря летіли сріблясто-сірі тріски.

Королева Пущі видала крик жаху, що відлунився між деревами. Лісоруби вражено зупинилися, міцно тримаючись за сокири та озираючись навкруги; тоді вона кинулася на них. Вона хапала їх за горлянки руками з довгими пальцями та жбурляла їх геть від себе, у річку; вони, кашляючи, кидалися вгору. Вона впала на коліна поруч із зігнутим деревом. Натиснула всіма пальцями на вологий надріз, неначе могла його закрити. Але дерево було надто важко поранене для порятунку. Воно вже сильно схилялося над водою. За годину, за день воно впаде.

Вона підвелася. Вона й досі тремтіла — не від холоду, а від люті, — а земля тремтіла разом з нею. Перед її ногами раптово відкрилася тріщина та розбіглася в обох напрямках край гаю. Вона переступила через розколину, що ширшала, і я якраз устигла перейти за нею. Човен упав у безодню, що відкривалася, та зник, коли водоспадом дико загриміла річка, коли гай осів новою схованкою-скелею у хмари туману. Один із лісорубів послизнувся у воді, і його з криком понесло за край, а другий скрикнув, запізнившись зі спробою впіймати його за руку.

Сіянець опустився разом із гаєм; розтрощене дерево піднялося разом з нами. Другий лісоруб ледь-ледь виліз на берег, тримаючись за землю, яка здригалася. Він замахнувся сокирою на королеву Пущі, коли вона пішла до нього; зброя вдарила по її плоті й відскочила, задзвенівши й вискочивши з його рук. Вона не звернула уваги. Обличчя в неї було порожнє та розгублене. Вона схопила лісоруба та понесла його до пораненого серцедерева. Він марно борюкався з нею, а вона тим часом притиснула його до стовбура, і з землі виросли лози, які мали тримати його на місці.

Його тіло вигнулося, на обличчі відбився жах. Королева Пущі відступила. Його стопи та гомілки були прив’язані до щербатого розлому на тому місці, де в дерево вгризлися сокири, та вже змінювалися — вони приростали до стовбура, чоботи розривалися й відпадали, тим часом як пальці на його ногах розтягувались, утворюючи нове коріння. Його руки, борсаючись, дерев’яніли та перетворювалися на гілки, а їхні пальці зливались один з одним. Його великі зболені очі зникали під шкірою зі сріб­лястої кори. Я побігла до