Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Лінайя долучилася до цієї сцени, підійшовши до них. Очі в неї були вологі та виблискували, наче зелене листя після дощу. Королева Пущі, усміхаючись, повернулася до неї та витягнула руки.

— Не ридай, — сказала вона, і голос її забринів струмком. — Я йду недалеко. Вежа всього-на-всього в кінці долини.

Сестра не відповіла. Вона лише поцілувала королеву в щоку та відпустила її руки.

Король і королева Пущі пішли разом, у супроводі чоловіків із вежі. Люди тихо розбрелися між деревами. Лінайя тихо зітхнула, так, як зітхає вітер у гілках. Ми знову були самі та стояли разом на зеленому кургані. Вона повернулася до мене.

— Наші люди тривалий час були тут самі, — промовила вона, і я замислилася: який час є тривалим для дерева? Тисяча років, дві тисячі, десять? Нескінченні покоління, з кожним із яких коріння вростало глибше. — Ми почали забувати, як це — бути людьми. Ми мало-помалу дрібніли.

— Коли прийшов зі своїм народом король-чаклун, моя сестра дозволила їм увійти в долину. Вона гадала, що вони можуть навчити нас згадувати. Вона гадала, що нас можна оновити, а ми зможемо своєю чергою навчити їх, що ми зможемо оживити одне одного. Проте вони боялися. Вони хотіли жити, вони хотіли набирати силу, та вони не хотіли змінюватися. Вони навчилися не того, що було потрібно, — доки вона говорила, швидко спливали роки, розмиті, мов дощ, сірі, м’які, вони нагромаджувались один на одного. А потім знову настало літо, інше літо значно пізніше, а дерев’яні люди виходили назад з-поміж дерев.

Багато з них рухалося повільно, дещо стомлено. Деякі постраждали: вони тримали почорнілі руки, а один чолов’яга кульгав на нозі, схожій на незграбно відрубану колоду. Йому допомагали ще двоє. На кінці кукси нога, здавалося, відростала. Кілька батьків вели дітей, а одна жінка несла на руках немовля. На віддалі, далеко на заході, у повітря здіймався тонкий чорний стовпець диму.

Прийшовши, дерев’яні люди почали збирати плоди із серцедерев і виготовляти чаші з опалої кори та листя, так, як робили в дитинстві для чаювань у лісі ми з Касею. Вони черпали ясну прозору воду з озерця та розбрідалися гаєм по одному та по двоє, іноді по троє. Я стояла й дивилася на них, а в очах у мене було повно сліз, хоч я й не знала, чому. Дехто з них зупинявся на відкритих місцях, де падало сонце. Вони їли плоди та пили воду. Мати пожувала шматочок плоду й поклала його в рот немовляті, а ще дала йому трішки ковтнути зі своєї чаші.

Вони змінювалися. Їхні стопи росли, пальці на них витягувались у довжину, вгрузаючи в землю. Їхні тіла витягувались, а ще вони здіймали руки назустріч сонцю. Їхній одяг падав у звіяне листя й суху траву. Діти змінювалися найшвидше — вони раптово здіймалися величезними прекрасними сірими стовпами, у них широко розросталися гілки, що вкривалися білими квітами, і повсюди виростало сріблясте листя, неначе все життя, що могло в них бути, вкладалося в один лютий порив.

Лінайя залишила курган і пішла між ними. Кільком людям, пораненим, старим, було непереливки: вони застрягли посеред зміни. Немовля змінилося, перетворившись на прекрасне сяйливе дерево, увінчане квітами. А от мати вклякла, скоцюрбившись і тремтячи біля стовбура, та поклала на нього руки; її чаша була розлита, а обличчя виражало сліпу муку. Лінайя злегка торкнулася її плеча. Допомогла матері підвестись і сяк-так трохи відійти від дерева немовляти. Погладила матір по голові та дала їй з’їсти плід і попити з власної чаші, заспівала їй отим дивним глибоким голосом. Мати стояла там, похиливши голову; у неї капали сльози, а потім її обличчя раптом піднялося до сонця, і вона почала рости, вона зникла.

Лінайя допомогла останнім кільком застряглим, дала їм попити з власної чаші та простягнула їм до вуст іще по шматочку плода. Вона гладила їм кору та співами вводила в них чари, доки вони не проходили плавно решту шляху. З деяких вийшли невеличкі скрючені дерева; найстарші здрібніли до тоненьких сіянців. Гай був повен серцедерев. Зосталася тільки вона.

Вона повернулася до озерця.

— Чому? — безпорадно запитала її я. Я мала знати, та майже відчувала, що не хочу відповіді; я не хотіла знати, що їх до цього довело.

Вона показала вбік, туди, куди текла річка.

— Вони йдуть, — сказала вона своїм глибоким голосом. — Поглянь, — і я опустила погляд на річку. Замість відображення неба я побачила прибуття чоловіків у різьб­лених човнах; вони несли із собою ліхтарі, пойняті вогнем смолоскипи й величезні сокири. Спереду першого човна майорів прапор, а на носі стояв молодик, який був серед весільних гостей, він став старшим, а його суворе обличчя вже сформувалося; це був той, хто замурував королеву Пущі. Тепер він сам був у короні.

— Вони йдуть, — сказала Лінайя знову. — Вони зрадили мою сестру та ув’язнили її там, де вона не могла рости. Тепер вони йдуть по нас.

— Хіба ви не можете з ними битися? — запитала я. Я відчувала в ній глибоко застиглі чари, не потік, а колодязь, який ішов усе вниз і вниз. — Хіба ви не можете втекти?..

— Ні, — сказала вона.

Я зупинилася. У її очах були лісові глибини, зелені й нескінченні. Що довше я на неї дивилася, то менше вона скидалася на жінку. Та її частина, яку бачила я, була лише половиною: вершина стовбура, розлогі гілки, листя, квіти та плоди; внизу була широчезна мережа довгих коренів, які тягнулися навсібіч, заглиблюючись у дно долини. У мене теж було коріння, та не таке. Мене можна було обережно викопати, витрусити й пересадити в королівському замку або побудованій із мармуру вежі — можливо, і нещасливо, та вижити я могла. Викопати її було неможливо.

— Вони навчилися не того, що було потрібно, — знову сказала Лінайя. — Та якщо ми залишимось, якщо ми битимемося, ми згадаємо не те, що потрібно. А тоді ми стали б… — вона зупинилися. — Ми вирішили, що нам краще не згадувати, — нарешті сказала вона.

Вона нахилилась і знову наповнила чашу.

— Зачекай! — промовила я. Я схопила її за руку, перш ніж вона змогла попити, перш ніж вона змогла мене покинути. — Можеш мені допомогти?

— Я можу допомогти тобі змінитися, — сказала вона. — Ти достатньо глибоко, щоб піти зі мною. Ти можеш зростати разом зі мною та перебувати у спокої.

— Не можу, — сказала я.

— Якщо ти не прийдеш, ти будеш тут сама, — сказала вона. — Твій жаль і твій страх отруять моє коріння.

Я стояла мовчки й боялася. Я почала усвідомлювати: саме звідси походила зараза Пущі. Дерев’яні люди змінилися добровільно. Вони ще жили, вони