Читати книгу - "Засвіти"

очі заливають, то оковиту, соболі та куниці везуть, а нам, козакам, кістьми лягати перед турками, татарами та всякими агарянами... А це вже й попів налізло, своїх наслали — сповідаєшся і дивись, бо... Так ніби ми смерди боярські, а не козаки споконвіку,— скаржився старий господар.

Було і випито чимало, і наговорено не менше. Більше гостили його, Сірка, аніж сина Івана. Батько явно давав перевагу запорожцеві, чому таємно тішився і Іван Разя. Згодом до двору насходилося гостей повно, то побратимів Тимошевих, то сусідів і сябрів, то їхніх родаків, то колишніх товаришів Іванових, і всі несли, що хто міг, у двір, усі співали і гоготали до запівночі. І ніхто не пам’ятає зі старших, окрім жінок, коли оте пошанування гостей скінчилося.

Десь таки невдовзі Іван Разя, порадившись зі старим, подався із Стенькою у станицю Черкаську до отамана Війська Донського, а Сірко лишився спочивати, набиратися сили. Поволі він звик у чужому дворі до отієї пошани, яку знав лише частинкою дома, щодень маючи і їжу смачну, і чисту одіж, і пахуче до знепритоми сіно для сну. Вдень, як мав бажання, проминав застояного Велеса аж ген за станицею і вертав ним лише тоді, як піна милом падала. Не раз йому в супутники просився і малий Фролко, і тоді вони вдвох піряли степами, вертаючись хіба на ніч.

Нарешті вернувся і Іван Разя з Черкаської. Вернувся злий і знервований, бо отаман Великого круга Наум довго морочив йому голову розмовами навтяки, поки не нагадав, що вони, мовляв, узяли в Азові незчисленні скарби, а до канцелярії прислали йому непотріб, що головна канцелярія надіється нарешті отримати належне за дозвіл піти в похід, за призначення Михая наказним у поході тощо.

— Ледь стримався я,— хвалився в родині Іван.— І куманьок ваш, тату, тієї ж співає, перед Наумом сучиться,— сплюнув він досадливо.

— Батько Корній мені лошатко пообіцяв подарувати на іменини,— хвалився в захопленні Стенька.— І шаблю, казав, дасть справжню!..

— Тримай обома руками, матимеш! — бовкнув озлоблений старий.— Він і лошака тобі подарує, і шаблю дасть.

— Їй-богу, обіцяв,— перехрестився Стенька.

— Не лишайте Азова нізащо!..— стукнув по столу Тиміш Разя.— Нізащо!.. Ич, якої співає агарян Наум. Видно, цар те нараяв йому, щоб ви лишили фортецю. А царя та бояр підкупив султан. Ось хрест святий — правда це! — перехрестився він.

Як не приємно гостювалося, прийшла черга збиратися в зворотну путь. Стенька також просився, щоб відпустили і його в Азов, старий не дав згоди. Пекла Мотря гостинці обом, прали і прасували Ганка, Докійка та Діляра їм білизну, оглядав старий збрую та сідла, чистячи та охаюючи. А в понедільний досвіток отамани і виїхали.

Мелькали дерева, двори, ліски і лозняки, поки вибралися в степ, прихопивши в путі Леська. Іван Разя гнав коня, ніби зганяв на ньому злість і на отамана, і на родака Корнія та Лук’яна. «В них на умі бакшиш та данина ще не одержані за людську сукровицю, а про поміч ще й подумати не встигли,— згадував він сказане у Військовій Ізбі.— Бояться прогнівити царя-батюшку і його стрільців... Сучаться перед ними в шнурівки...»

А путь то спускалася, то здиблювалася вгору. Лиснілися серпанками на сонці струмки і потоки річок, зеленими застругами зводилися взгірки і гори, вставали яружисті надріччя, кремінні баби, хтозна-ким поставлені то сям то там і, звичайно,— оті бекети всюди, як прадавні привиди...

Десь аж на четвертий день побачили вежі Азова. Коні прискорили ходу, либонь, зраділи, відчувши недалеке пристанище, а Сірко нагледівши мури та вежі, відчув раптом, як туга змією заворушилася в серці. Десь жде ж його Софія. І відколи жде!

Аж оглянувся й подивився в той бік, де Мерефа; здалося чи справді покликала: «Івасю-ю! Іванку-у!»

46.

— Ми й пили б, і смачно їли!.. Ми й пили б, і смачно їли!..— голосисто скаржаться третю добу скрипки і сопілки у запрудженому Мотриному дворі скраю Мерефи.

— Не дадуть вам тут нічого!.. Не дадуть вам тут нічого! — заглушують своїх поводарок остудженими басами хрипло-дзвінкі бубни, гулом скликаючи вшир і вгору до весільної веремії довкілля...

Посередині великого людського товпища, в просторому крузі, проворно добиває стоптаний спориш червоними сап’янцями на мідних лискучих підковах, з строкатою хусткою в правій руці гнучка і вродлива молодиця. Розшита барвисто підтичка в неї віється вітром, обрамлена клітчастою плахтою, жмуття намиста і дукачів брязкають на пишних грудях, зманюючи до себе весільників. Очі горять викликом запалу і манять, чарують веселим лукавством... Навкруг неї, мов приворожений, заповзятливо носиться то навприсядки, то перевертом, то бокуючи, ставний козак в малинових широких штанях і білій вишиванці-сорочці, метляючи голубою стрічкою і вороним кручеником оселедця на упрілій голові.

— Не здавайся, Горпино!..— викрикують з навкружної юрби молодиці крізь гамір і сміх.— Не здавайся-а агелові-і!.. Покажи йому!..— напучують так, що аж трава з-під ніг у тієї летить викрутами.

— Ану, піддай, Найдо!.. Не посоромся, Назаре-е!..— басять услід жінкам з гурту чоловіки.— Крути її, Назаре, кляту-у!.. Крути-и хутче-е!.. Не вступай-й!..— підохочують вони збоку.— Піддай, Найдо-о!..

Таранкуватий, з гарбузовим лицем і закуреним рудим вусом та розхристаними волохатими грудьми літній козак, сидячи на краєчку ослона в гурті музик, похитуючись в такт музиці, закривши обважнілі повіки, зірваним голосом приспівує:

...Гандзя — цяця, Гандзя — пава, Гандзя гарна, хоч лукава,