Читати книгу - "Засвіти"

class="book">Ще перед щеглушею в сінях та по путі Іван Разя коротко розповів присутнім своїм про свого побратима, хто він, звідки і як тут опинився. Січовики на Дону були у великій повазі для всякого козака як давні побратими, отож Сірка в хаті Разі прийняли і щиро, і радо вже з першого кроку. Більше того, завдяки повазі до січовиків старого Разі, що сам довгі роки був запорожцем, що і Мотрю собі відшукав аж під Черніговом, Іван та мати мали надію тепер пом’якшити трохи вередливе батькове серце, що був лютий на старшого сина за якісь тільки їм відомі гріхи...

Старий циганистий Тимофій Разя, виголений наголо, як іменували тоді, гирею, сидів коло лави, мав велику золоту сергу у правому вусі, пишні вуса, завернуті на кінчиках угору, і тримав у зубах кінці щетини від дратви. На зайшлих особливої уваги не звертав. Лише згодом, витримавши певну часину в мовчазній напрузі, що аж Сірка злякала, повернув голову, білками великих чорних очей зміряв старшого сина й Сірка, ткнув у роздумі у воскову грудку шило, неквапом поклав на лавку скошеного шевського ножа-кніпця і аж тоді обтяжено підвівся. Але, підвівшись, не пішов до сина, а попрямував до Сірка, оминувши Івана з розставленими руками для вітання.

— Не вмреш, перебий цю, палочнику і балабоне,— злостиво сказав він Іванові,— поки привітаю славного запорожця, якого бог послав мені, літньому, у хату на радість і втіху. Здоров будь, козаче-витязю!.. Раді, раді тобі!.. Будь як вдома у мене в господі... Сірком названий?.. Не чув з вашого коліна когось... Та не дивуйся, старий я вже, то й пам’ять втратив... Радію оце, ой радію на старості, що ви те осине гніздо взяли!.. Той Азов в горлі і донцям, і запорожцям звік стоїть... Тепер би, ковінька його матері, на Високий Поріг вдарити!.. Його не тяжче, аніж оту твердиню, взяти, лише вмілість потрібна та відчайдушна сміливість одностайна приступців. А... Хоча б десять літ скинути, не спинив би мене ні Наум, ні цар-здирця, ні ніякий король-лупіжця чи султан-мордирця. Я б їм всім!.. Не доведи боже! — чомусь перехрестився він, блиснувши налитими очима.— А тут стрільці саранкуваті рейваху наробили, що ви не віддали їм шубравців тих і шарпаків нещасних... То хвалю-у, молодці!.. Втекли ж, вважай, з душами від православних братів своїх та божих пасторів. О лупіжці притужні!.. О латиги і мошнорізці, прости господи!.. Нема кари божої на вас! — пішов він нарешті до сина Івана.— Приведи себе належне, то говоритиму, а так — і бачити не хочу! — сказав синові і пішов геть з хати.

— Іване, я тебе миттю зроблю на динара, алтина чи й дирхема подібного... Пішли на ту половину! — порушив роблено весело неприємну розмову з батьком Стенька, лукаво кинувши оком обраділій матері.

— А чому тобі, брате, і справді не поголитися чи, скажімо, не зробити оселедця старому всмак? — підтримав Стеньку Сірко.— Я певен, батька як підмінить, скажімо, козацький оселедець.— Йому все більше подобався отой заковиристий донський козарлюга Тиміш.

— Оце штука! — вигукнув у захопленні Стенька.— Спасибі, козаче, що підказали,— зачаровано дивився він на Сірка.— Жаль тільки, що оселедців я не вмію голити.

— Не біда, я в підмогу стану,— всміхнувся Сірко,— хоч і не вмію також.

— Та це ж знаєте, що буде?!— підняв змовницько вказівного пальця Стенька.— Пир на весь двір!.. Їй-бо!.. Пішли... Дай нам, Ділярко, літепла трохи... Ото штука!..

— Ага, Ділярочко, дай-но, бо вони мене заріжуть удвох,— зовсім повеселів Разя після батькового холодного прийому.

За якусь годину чи дві з допомогою Стеньки та Сірка Івана Разю не можна було й пізнати. Січовик, та й годі!.. Оселедець виявився пишним і звисав майже аж за вухо, а підрізані вуса чорною підковою різко виділялися з піднісся аж нижче бороди на молодому, хоч і блідому ще обличчі.

— Хо-хо-хо!.. Хо-хо-хо!..— реготав Стенька, оглядаючи брата.— Оце втяли!.. Ну й догодив ти, козаче, старому порадою. Підросте чуб — обов’язково так голитиму голову!

— Зовсім топре! — обдивлялася й Діляра майбутнього дівера, надійшовши в хату.

Увечері старий Тиміш і син при активній допомозі Сірка і Стеньки пили мирову. Сиділи з ними за столом і ощасливлена, як ніхто, вродлива Танка, і обраділа Докійка, і тиха, з прихованою лукавинкою Діляра, і, звичайно, присідала, обслуговуючи всіх, мати Мотря. Не обійшлося без позичок в борг, але яких тільки питв не було, яких страв лише не наготували в честь гостей сьогодні! Навіть на Великдень не було і половини того в Разів! Сірко вперше тут попробував чимало такого, чого дотепер і не знав ще. Найбільше йому сподобалися гостра пулава з бараниною, смажені печериці, маленькі білі буцики зі сметаною, знана з віків пшенична колиба в маслі і потапці — маленькі білі сухарики — в юшці з медової сити... А над все — білі, аж жовтаві, що мед, солодкі кавуни і такі ж груші, принесені в кошику сусідкою-кумою...

...— Нема життя від ляхів та унії народові,— скаржився підпилий Сірко,— повірите, батьку, бідність така всюди й розруха, що страшно й подумати!.. Су-ціль-на-а!..

— Воно і в нас, сину, скоро не краще буде,— скрушно говорив старий.— Розперезалися брюхоцар та бояри так, що аж до наших колиб уже черевом дістають. Лінію ж перенесли аж під бік до нас!.. Все їм мало, все не нажеруться, як сарана. На кріпості роби й давай, на лінію плати, пасовиська наші в займанщині порізали... А щоб ви повиздихали!.. Думаєш, з того щось робучому люду попало?! Анічогісінько!.. Стогне, бідний, і животіє!.. Наблизившись аж під бік, бояри тепер і до нас зазирають заздрісними очима, ласий кавалок уздрівши... Як ми сміємо отак без них жити?! Не по-божому ж це!.. Ізбу нашу в Москві завели, яка ніби відає нашими справами, а хто вас просив про те, хто давав згоду?.. Не питають!.. Отаманам даринами пельки й