Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Швидше, швидше, — благав я коня, а він, немов здогадуючись, що нам загрожує смертельна небезпека, летів так само, як під час пожежі у Нью-Венанґо.

Озирнувшись, я побачив лише за декілька кроків від нас Парраноха. Його очі горіли лютим, божевільним вогнем хижака, у якого з-під носа вислизає здобич, чию кров він уже відчував на язику. Він безжально шмагав свого гнідого, готовий швидше загнати коня, ніж випустити нас, і я зрозумів, що тепер наше життя залежало тільки від Ластівки. Я не боявся поєдинку з цим дикуном, я вже двічі здолав його, але мені заважав Гаррі.

Звернувши за скелі, ми зі швидкістю урагану понеслися вздовж річки. Бурий жеребець Віннету висікав копитами іскри з каменю, Ластівка, хоч і ніс на собі двох вершників, не відставав. Парранох мчав за нами, і тупіт копит його гнідого я весь час чув за своєю спиною.

— Ви поранені? — запитав я Гаррі.

— Так.

— Небезпечно?

Він не відповів. Тепла кров тоненькою цівкою текла по моїй руці. Я притискав його до себе і хвилювався за його життя.

— Ви витримаєте гонитву?

— Сподіваюся.

Я ще раз пришпорив коня, і він, виправдовуючи своє ім’я, мало не полетів. Здавалося, він уже не торкається копитами землі.

— Тримайтеся, Гаррі, ми майже врятовані.

— Відпустіть мене, дозвольте мені зістрибнути. Я ж бачу, що заважаю вам.

— Ви повинні жити, Гаррі.

— Навіщо? Батько помер, і я хочу померти разом із ним.

Тим часом цокіт копит гнідого став поступово віддалятися. Ластівка вигравав перегони, де ставкою було наше життя.

— Це я винен у його смерті! — картав себе Гаррі. — Якби я послухався вас, ми стратили б Парраноха у «фортеці», і батько був би живий.

— Зараз не час думати про це.

— Відпустіть мене! Парранох відстав від нас, дайте коневі віддихатися.

Я знову озирнувся й переконався, що Парранох таки відстав. За ним по двоє, по троє мчали індіанці, які не хотіли відмовитися від переслідування й насолоди бачити нас прив’язаними до стовпа тортур.

Віннету зістрибнув з коня, зарядив захоплену під час втечі рушницю й приготувався до бою. Я зупинився поряд з ним, поклав пораненого хлопчика на траву, а коли випростався, у мене вже не лишалося часу навіть зарядити рушницю.

Парранох був поруч, і я схопився за томагавк.

Знавіснілий від люті білий вождь кинувся на мене, але пролунав постріл, і тієї ж миті я завдав нищівного удару томагавком. Парранох похитнувся і впав із коня з кулею у грудях і розсіченим черепом.

Віннету підійшов до тіла, перевернув його ногою і, дивлячись у лице, з якого навіть смерть не зуміла стерти гримасу ненависті, сказав:

— Білий койот ніколи більше не назве вождя апачів ім’ям пімо. Нехай мій брат забере в нього свою зброю.

Тільки зараз я помітив, що Парранох привласнив мої револьвери, штуцер, ніж і сокиру. Я забрав свої речі, а Віннету зловив гнідого жеребця й підвів його до Гаррі, щоб посадити хлопчика в сідло. Індіанці вже були так близько, що могли дістати нас своїми кулями. Але раптом зліва від нас щось блиснуло, я подивився туди і побачив загін вершників, який виїжджав із лісу якраз на півдорозі між нами та нашими переслідувачами.

Це були драгуни з форту. Побачивши несподівану допомогу, Віннету стрілою помчав на індіанців понка, яким вистачало часу лише на те, щоб розвернути коней й кинутися навтьоки. Я заходився коло Гаррі, оглянув його рану, відрізав ножем смугу від сорочки й зупинив кров.

— Ви зможете їхати верхи? — запитав я.

У відповідь хлопчик тільки усміхнувся, скочив на гнідого жеребця і, смикнувши за вуздечку, змусив його стати дибки, як під час нашого знайомства в Нью-Венанґо.

— Кров зупинилася, і зі мною все гаразд. Червоношкірі тікають! Бий їх! — крикнув він і кинувся навздогін.

Без вождя, який міг би керувати боєм, червоношкірі розгубилися, і ми помінялися з ними ролями. Судячи з усього, понка мали намір сховатися у «фортеці», і тоді викурити їх звідти буде непросто.

Слід було випередити їх і зайняти оборону біля тунелю, щоб завадити червоношкірим проникнути в долину. Наші коні мчали значно швидше, ми поступово наздоганяли драгунів, потім перегнали їх і вже наближалися до наляканих червоношкірих, коли з тунелю пролунав постріл, і перший індіанець звалився з коня. За ним другий, третій.

Оторопілі від несподіванки індіанці збилися в купу, заметушилися біля входу в «фортецю» і помчали в бік Манкíціти. Драгуни кинулися за ними, а ми, ховаючись за деревами й кущами, попрямували до тунелю, щоб з’ясувати, який відважний стрілець зумів так вдало зупинити червоношкірих.

Щойно відгримів тупіт кінських копит, із заростей ожини виліз потертий крислатий капелюх і заросла сивою щетиною фізіономія з величезним носом і маленькими хитрими оченятами. Через мить перед нами стояв Сем Гоукенс у своєму шкіряному панцирі і з Лідді в руках. Зі стовбура ще зміїлася цівка порохового диму.

— Слава Богу! Ви живі, сер! Але звідки ви тут взялися? — радісно вигукував маленький вестмен, здивований нашою появою. — Качка б мене копнула!

— Невже це ви, Семе? Але ж я на власні очі бачив, як ви поскакали геть!

— Я поскакав? Ви жартуєте? Дуже вам дякую, але такі прогулянки не в моєму стилі. Мені трапився не кінь, а якась уперта бестія. Спочатку він не хотів і кроку ступити, а потім так розтряс мої старі кістки, що я його прогнав, а сам приповз назад. Я подумав, що всі червоношкірі кинуться за вами й залишать «фортецю» без нагляду. Так воно й було. От вони, мабуть, здивувалися, коли повернулися й побачили, що в їхній домівці знову колишні мешканці!