Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Воля ваша, заповіт Сема Гоукенса давно готовий. Особисто вам я залишаю у спадок перуку, думаю, вона стане вам у пригоді, хі-хі-хі!

Парранох люто штовхнув Сема ногою й вийшов разом із почтом червоношкірих.

Якийсь час ми лежали мовчки й нерухомо, вичікуючи, чи він не повернеться. Потім перевертаючись з боку на бік, покотилися назустріч один одному. Хоч мої руки були дуже туго стиснуті ременем на зап’ястях, мені вдалося витягнути з рукава Сема ніж і визволити його з пут. Через кілька хвилин ми обидва розтирали затерплі кінцівки.

— Твій розум ще не зовсім вúстарів, Семе Гоукенсе, — розхвалював сам себе хитрий маленький вестмен. — Ти бував у різних бувальцях, але так близько до того світу тебе ще не заносило. Цікаво, чим закінчиться вся ця історія?

— Насамперед треба подивитися, що там зовні, — безцеремонно перебив його я, бо час було діяти.

— Не перечу, сер, подивитися треба.

— Крім того, роздобути зброю. У вас є ніж, а в мене голі руки.

— Не турбуйтеся, щось придумаємо.

Ми обережно визирнули з-за хутра, яке затуляло вхід до печери. Кілька індіанців витягли обох полонених із сусідньої печери. А Парранох підійшов до вогнища. Світало. Індіанці сиділи біля багаття — одні зализували рани, інші тужливо оплакували смерть товаришів, треті вкопували в землю стовпи тортур. Біля входу в долину Ластівка пасся коло гнідого скакуна, що його вкрав покійний Вілл Паркер у самого Парраноха. Поряд щипав траву високий жеребець Віннету, зовні нічим не примітний, але за витривалістю він не поступався моєму красеневі. Якби нам пощастило роздобути зброю й дістатися до коней, нам, напевно, вдалося б утекти.

— Ви тільки подивіться, сер! — схвильовано зашепотів мені у вухо Сем Гоукенс. — Погляньте ось на того старого дурня, який розтягнувся на траві! Бачите?

— Бачу.

— А те, що він притулив до скелі бачите?

— Теж бачу.

— Хі-хі-хі! Сама доля повертає мені мою Лідді! Якщо я справді Сем Гоукенс, то переді мною лежить моя Лідді, а в червоношкірого бовдура біля пояса точно знайдеться мішечок із кулями. Хі-хі-хі!

Я не дуже дослухався до радісного шепоту Сема, бо всю увагу зосередив на Парранохові. На жаль, мені не було чути, що він говорив обом бранцям, і минуло чимало часу, поки він пішов від них. Але його останні слова долетіли до мене, і з них став зрозумілим зміст усієї промови:

— Готуйся, пімо! Стовп уже вкопали в землю. А ти, — він повернувся до Гаррі, — ти будеш смажитися на повільному вогні поруч із ним!

Він подав своїм людям знак, щоб ті відтягли Віннету й Гаррі в табір, а сам швидко пішов геть. Ще мить, і підібратися до них буде геть неможливо. Червоношкірі вже займали місця, щоб насолодитися стражданнями бранців.

— Можу я на вас покластися, Семе? — запитав я.

— Звідки мені знати, можете чи ні, якщо ви самі цього не знаєте? — не втримався від жарту старий балакун. — Спробуйте, іншого виходу ви й так не маєте.

— Візьміть на себе того, що праворуч, а я візьму того, що зліва. І відразу ж ріжемо ремені.

— А потім біжимо виручати мою Лідді?

— Боюся, що часу на Лідді не залишиться. Ви готові?'

Він кивнув мені з виразом пустотливої радості на обличчі, ніби збирався посміятися із вдалого жарту.

Червоношкірі, які тягли на спинах бранців, ступали повільно й важко, тому нам вдалося швидко й непомітно наблизитися до них. Сем спритно встромив свій ніж у серце індіанця, мені ж довелося попрацювати більше: спочатку вихопити в моєї жертви з-за пояса томагавк, а потім завдати удару. Я змушений був перерізати йому горло, щоб крик, який він уже хотів видати, перетворився на передсмертне булькання, яке відразу затихло. Через мить розрізані пута впали на землю, наші друзі були вільні. Червоношкірі біля багаття, на щастя, нічого не помітили.

— Уперед! Хапайте зброю! — гукнув я, розуміючи, що без зброї нам не втекти.

Потім я відрізав мішечок з кулями від пояса вбитого індіанця й побіг за Віннету, який кинувся не до виходу з долини, а навпростець до багаття, навколо якого сиділи вороги, хоч ми і не змовлялися. У моменти смертельної небезпеки тіло поводиться незвично. І ми всі інстинктивно відчули єдиний шлях до порятунку.

Захоплені зненацька індіанці ще не встигли отямитися, а ми вже забрали в них зброю й кинулися далі.

Я покликав коня, і мій вірний друг примчав мені назустріч. Стрибаючи на нього, я краєм ока помітив, що Віннету вже сидить на спині свого скакуна, а Сем Гоукенс ловить першого-ліпшого індіанського коня.

— До мене, Гаррі! — покликав я хлопчика, який марно намагався видряпатися на норовливого гнідого коня Тіма Фінетті.

Пролунало дике виття індіанців, прогриміли перші постріли, засвистіли стріли, і я, пришпоривши коня, вхопив Гаррі за руку, кинув на коня перед собою і помчав услід за Віннету й Семом Гоукенсом, які вже сховалися у вузькому тунелі.

Мені важко пояснити, чому в шаленій гонитві по кам’яному коридору ми не розбилися на смерть, чому червоношкірі не наздогнали нас і чому жодна стріла або куля не зачепила мене, коли я останнім покидав долину, яка з «фортеці» обернулася на в’язницю.

Кінь галопом виніс нас з ущелини. Сема Гоукенса вже й сліду не було, а Віннету подався праворуч, до прерії, по якій ми кілька днів тому їхали сюди. Апач уже наближався до скель, за якими кулі індіанців були б нам не страшні, й озирався назад, готовий прийти нам на допомогу.

Прогримів постріл, куля просвистіла коло мене, і я відчув, як здригнувся