Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

С. Косіор на IV Всеукраїнській конференції КП(б)У (17—23 березня 1920 р.) виявився однією з ключових особистостей, послідовно боровся проти опозиціонерів. Останні ж вправно користувалися з поверховості, уривчастості звітів ЦК (політичний звіт робив X. Раковський, співдоповідь з організаційного питання – С. Косіор), які практично й не могли бути іншими в умовах громадянської війни, що розтерзала фронтами території, розірвала зв'язки між організаціями, посіяла різнобій у діях, зрештою просто фізично знищувала партійців, заважала навіть оперативно зібрати інформацію та ін. І С. Косіор щиро зізнався, що в діяльності Центрального Комітету місцевих організацій «жодної єдності не було і не відчувалось. Центральний Комітет не відчувався. Це викликало велике невдоволення. Такий же недолік був і в губернській роботі щодо повітів. Це загальне явище, за даних умов, коли було мало сил, коли їх майже не було, ми, товариші, лише циркулярними листами підкріплювали наших місцевих працівників. Як стосовно ЦК, так і губернії робота була дуже слабкою й ми змушені визнати її худосочні результати».

Водночас С. Косіор рішуче виступив проти тих, хто абсолютизував недоліки в діяльності комуністів України, ладен був взагалі перекреслити як марні, безрезультатні всі зусилля республіканської партійної організації. Він скрушно говорив: «Вочевидь, над Україною висить якесь прокляття, яке не дає можливості злагоджено працювати» і конструктивно додавав: «Здоровий елемент нашої партії має поставити питання, де кінчається критика і починається розклад… Справжні комуністи повинні згуртуватися і дати відсіч тим елементам… які виступають з певним протестом проти нашої політики і говорять, що ЦК не вартий тримати свого прапора. Це – загибель нашої партії. Якщо ми не скажемо, що подібна критика шкідлива, ми не втримаємо нашу партію від розпилення…Слід критикувати, але і не забувати меж цієї критики. Повинна бути справжня розумна межа».

Послідовно, принципово С. Косіор відстоював лінію партії у боротьбі з «децистами» і в інших питаннях, зокрема у визначенні політики щодо чергових питань господарського будівництва. Однак з більшості головних питань порядку денного представники групи «демократичного централізму» провели резолюції зі своїми оцінками і положеннями.

Дезорганізаторські дії «децистів» створювали на конференції дуже напружену обстановку. Делегати змушені були відволікатися на зовсім не продуктивні, схоластичні суперечки. Через усе це не вдалося розглянути такі важливі питання, як завдання партійного та радянського будівництва, звіти губкомів. По суті, лише позначеним, а не обговореним залишилось і земельне питання, що викликало справедливі нарікання ряду делегатів.

Одержавши чисельну перевагу у складі президії, «децисти» під кінець конференції почали дедалі більше користуватись цією обставиною для ефективнішого досягнення бажаних результатів. Не витримавши, X. Раковський і Ф. Кон після чергового інциденту під час вечірнього засідання 21 березня 1920 р. вирішили скласти з себе повноваження членів керівного органу конференції. Склока, в яку вилилося все ранкове засідання 22 березня, привела врешті до того, що більшістю голосів (за – 100, проти – 84, утрималися – 9) президії було висловлено недовіру. Останні засідання на прохання конфліктуючих сторін вів представник ЦК РКП(б) Й. Сталін, хоча й вдалося обрати новий склад президії: Й. Сталін, М. Дорогая, О. Шумський, Е. Квірінг, В. Чубар.

Найбільші колізії виникли на останньому засіданні, коли почалися вибори делегатів на IX з'їзд РКП(б) і Центрального Комітету КП(б)У. Фракційні тенденції вирвалися назовні, хоча вже 20 березня 1920 p., тобто ще в середині роботи форуму, під час чергового зіткнення на ґрунті маніпуляцій делегатами з метою забезпечення переваги «децистській» течії, заявлялося, що на конференції «гуляє два списки майбутніх членів ЦК».

За остаточними даними мандатної комісії, в конференції взяло участь 242 делегати з ухвальним голосом. Таке ж право, як зазначалося, одержали 18 представників від колишньої Української комуністичної партії (боротьбистів), які за рішенням власної конференції об'єдналися з форумом КП(б)У, заявили про саморозпуск своєї партії і бажання влитися до лав Комуністичної партії (більшовиків) України. Разом це становило 260 делегатів. Згідно з модулем представництва, на Всеросійський партійний з'їзд слід було обрати 26 посланців. Голосування здійснювалося списками: прибічники ЦК РКП(б) і «децисти».

В результаті обидва списки отримали рівну, або практично рівну, кількість голосів – по 113 (за даними одного з тих, хто здійснював підрахунок, за список «децистів» подали голоси 114 чоловік). Й. Сталін, як головуючий, заявив, що різниця у 1 голос, якщо й існує, настільки неістотна, що брати до уваги її не варто, і запропонував послати на з'їзд по 13 делегатів від обох сторін і затвердити по 5 кандидатів (у разі необхідності заміни). З цим погодилися.

Домовилися сформувати ЦК КП(б)У із 17 членів: по 5 осіб мали затим бути обраними до Політбюро і Оргбюро ЦК (один член мав одержати місце водночас в обох згаданих органах), а решта працювали б на місцях). 7 членів ЦК мали займатись роботою в столиці. Один раз на місяць мав скликатись пленум ЦК на сесійній основі.

При виборах ЦК КП(б)У «децисти» знову домоглися голосування списками. Зі всього попереднього ходу конференції було очевидним (принаймні, дуже ймовірним), що до майбутнього складу ЦК увійдуть переважно «децисти» та їх прихильники. За таких умов 83 делегати, від імені яких виступив Г. Петровський, зробили заяву. В ній наголошувалось, що вибори ЦК КП(б)У, за представництва на конференції, яке зовсім не відповідає складу республіканської організації (основні робітничі райони – Донбас, Катеринославщина, а також Червона армія мали порівняно з Харківською губернією незначну кількість голосів), «в обстановці, коли дві рівні частини конференції не знаходять спільної мови і особистий момент покриває всі принципові розбіжності, не можуть користуватися необхідним авторитетом ні перед партією і пролетаріатом України, ні перед ЦК РКП(б), ні перед Третім Інтернаціоналом». Тому вибори ЦК визнавалися абсолютно неможливими. До 83 згаданих делегатів продовжували приєднуватись інші учасники зібрання, відмовляючись брати участь у голосуванні і пропонуючи перенести розв'язання питання на розсуд ЦК РКП(б) і IX з'їзду партії. Природно, Г. Петровський зняв і свою кандидатуру, яка була внесена до списку «децистів».

В. Блакитний заявив, що «в ненормальних умовах, які утворилися на конференції», група колишніх боротьбистів також відмовилася брати участь у виборах. Про зняття своїх кандидатур зі списку, запропонованого «децистами», заявили також В. Чубар і О. Шумський.

Однак більшістю конференції була підтримана пропозиція про те, що висунуті до списків кандидатури не можуть за власним бажанням зніматися з голосування. За відсутності величезної кількості делегатів, вибори ЦК все ж були проведені. 112