read-books.club » Фентезі » Раніше, ніж їх повісять 📚 - Українською

Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

203
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Раніше, ніж їх повісять" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 122 123 124 ... 174
Перейти на сторінку:
було. Лише стукіт каміння, що обвалюється, а тоді — нічого. Вони обоє зникли за краєм. Велика плита поволі гойднулася назад і лягла, пласка та порожня, на край тріщини. Джезаль застиг на місці й витріщився з роззявленим ротом, а з його хворої руки досі звисав плащ без рукава.

— Ні, — прошепотів він. Не так воно було в історіях.

Під руїнами

  іляче, ти живий?

Лоґен застогнав, переносячи вагу, і відчув напад жаху, коли під ним ворухнулося каміння. Тоді до нього дійшло, що він лежить у купі уламків, а в болюче місце у нього на спині сильно впивається кут якоїсь плити. Він побачив розпливчасту кам’яну стіну, яку перетинала чітка межа між світлом і тінню. Він кліпнув, скривився, спробував витерти з очей пил, і його руку поступово пройняло болем.

Зовсім поряд із ним стояла навколішки Ферро. Її смагляве обличчя було залите кров’ю з порізу на лобі, а в чорне волосся набилося повно бурого пилу. За нею тягнулася в тінь широка склепінчаста зала. Над головою в неї була нерівна лінія, що зосталася від розбитої стелі, а за нею виднілося блідо-блакитне небо. Спантеличений Лоґен із болем повернув голову. Щонайбільше за крок від нього кам’яні плити, на яких він лежав, обривалися та стирчали в порожнечі. Удалині він бачив протилежний бік тріщини, кручу з каміння та землі, що обсипались. Угорі над нею стирчали обриси напіврозвалених будівель.

До нього почало доходити. Вони опинилися під підлогою храму. Відкрившись, тріщина, певно, розітнула цю будівлю, залишивши виступ, на який вони якраз могли впасти. Разом із купою уламків каміння. Упали вони явно недалеко. Він мало не відчув на своєму обличчі усмішку. Він ще живий.

— А як...

Ферро, чий ніс відділяло від його носа менше фута, сильно ляснула його рукою по роті.

— С-с-с-с, — тихо просичала вона, здійняла жовті очі та показала одним довгим пальцем на склепінчасту стелю.

Лоґен відчув, як по його шкірі побіг морозець. Тепер він почув їх. Шанка. Вовтузяться і гримлять, бурмотять і вищать одне одному в них над головами. Він кивнув, і Ферро поволі прибрала брудну руку з його обличчя.

Він, повільний і затерплий, вибрався з уламків, намагаючись робити це якомога тихіше та водночас кривлячись від натуги. Коли він зіп’явся на ноги, з його плаща посипався порох. Лоґен випробував кінцівки, чекаючи на палючий біль, який підкаже йому, що він розтрощив собі плече, зламав ногу чи розбив голову.

Плащ у нього порвався, а один обдертий лікоть пульсував болем. По його передпліччю аж до кінчиків пальців тягнулися цівки крові. Боліла голова, і, торкнувшись її пальцями, він виявив там кров, а тоді намацав її під щелепою, у тому місці, яким приклався нею об землю. Він відчував у роті її солоний смак. Напевно, укотре прикусив язика. Просто диво, що ця клята штука в нього досі не відірвалася. Одне коліно боліло, шия затерпла, ребра перетворилися на скупчення синців, але все ще рухалося. З його примусу.

Довкола його руки щось обкрутилося. То був відірваний рукав Лютарового плаща. Лоґен струсив його в щебінь поруч із собою. Тепер із нього не було користі. Та й тоді було небагато. Ферро вдивлялася в арку у віддаленому кінці зали. Лоґен придибав до неї, кривлячись від відчайдушних намагань не скрикнути.

— А як же інші? — прошепотів він.

Ферро знизала плечима.

— Може, врятувалися? — з надією в голосі припустив він.

Ферро нагородила його довгим неспішним поглядом, піднявши одну чорну брову, і Лоґен скривився та стиснув ниючу руку. Вона мала рацію. Поки що живі вони з нею. На більше щастя їм годі сподіватись, і, можливо, їм ще довго не дістанеться нічого більшого.

— Сюди, — прошепотіла Ферро, показуючи в темряву.

Лоґен зазирнув у той чорний отвір, і в нього обірвалося серце.

Він ненавидів підземелля. Згори тисне стільки важкого каменю й ґрунту, готових упасти. А смолоскипів вони не мали. Чорнильна пітьма, повітря ледь вистачає, щоб дихати, невідомо, скільки та в якому напрямку йти. Він стурбовано позирнув на кам’яне склепіння в себе над головою та ковтнув. Тунелі — це місце для шанка чи померлих. Лоґен не був ні тим, ні тим і не надто хотів зустрітися тут із кимось із них.

— Ти впевнена?

— Що, боїшся темряви?

— Якби в мене був вибір, я волів би мати можливість бачити.

— І де ти тут бачиш вибір? — огризнулася Ферро. — Якщо хочеш, можеш залишитися тут. Може, за сто років тут пройде якась інша компанія придурків. Ти чудово в неї впишешся!

Лоґен кивнув і похмуро облизав скривавлені ясна. Мабуть, багато часу вже минуло, відколи вони разом востаннє встряли в таку халепу, ковзаючи по запаморочливих дахах Аґріонта й тікаючи від людей у чорних масках. Здавалося, відтоді минуло чимало часу, тяжкого часу, та нічого особливо не змінилося. Хоч скільки вони їхали разом, їли разом і разом протистояли смерті, Ферро все одно лишалася такою ж злою та сердитою й так само заважала йому жити, як тоді, коли вони тільки виїхали. Він намагався бути терплячим, справді намагався, та це починало втомлювати.

— А ти не можеш без цього? — пробурмотів він, дивлячись їй просто в одне жовте око.

— Не можу без чого?

— Не бути сучкою. Не можеш не бути сучкою?

Вона на мить несхвально поглянула на нього, відкрила рота, помовчала, а тоді знизала плечима.

— Тобі треба було мене відпустити.

— Га?

Він очікував від неї якоїсь лютої образи. Що вона точно потицяє в нього пальцем і, можливо, клинком. Це ж прозвучало майже жалісно. Але якщо жаль і був, то надовго його не вистачило.

— Тобі треба було мене відпустити, тоді я була б тут сама, а ти б мені не заважав!

Лоґен пирхнув із відрази. Деякі люди були безнадійні.

— Відпустити тебе? Не турбуйся! Наступного разу я так і зроблю!

— Добре! — сплюнула Ферро й побрела в тунель, де її швидко поглинули тіні. Лоґен, подумавши про самотність, відчув раптовий напад панічного жаху.

— Зачекай! — прошепотів він і кинувся за нею.

Прохід хилився донизу, Ферро ступала безшумно, Лоґен човгав у поросі, а на мокрому камінні виблискували останні промені світла. Він водив кінчиками пальців лівої руки по стіні, намагаючись не стогнати з кожним кроком

1 ... 122 123 124 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раніше, ніж їх повісять», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Раніше, ніж їх повісять"