Читати книгу - "Повернення короля"

Проте Арведуї не прислухався до цієї поради. Він подякував вождеві й на прощання подав йому перстень, мовивши:

– Тобі годі й уявити, якою є цінність оцієї речі – бодай із огляду на її старовинність. Вона не дарує влади, хіба що поглиблює шану тих, хто любить мій дім. Вона не допоможе тобі, та якщо ти коли-небудь потрапиш у скруту, мій рід викупить її, обдарувавши тебе щедро всім, чого ти бажатимеш[24].

Але лосоти – чи то випадково, чи щось передчуваючи, – таки дали йому добру пораду: не встиг корабель досягти відкритого моря, як раптом здійнявся буревій і пригнав із Півночі сліпучу заметіль, а судно помчав назад на кригу, де накрив льодами. За таких обставин навіть Кірданові мореплавці не могли зарадити нічим, тож уночі крига розтрощила корпус корабля й він затонув. Так загинув Арведуї, Останній Король, а разом із ним море поглинуло і палантири[25]. Минуло багато часу, перш ніж снігові люди передали звістку про кораблетрощу при Форохелі».

Народ Ширу вижив, хоча війна не оминула і його, тож більшість мешканців перечікувала напасті у криївках. На підмогу Королю вони вислали кількох лучників, котрі так ніколи й не повернулись; але ще й інші пішли на битву, під час якої Анґмар було переможено (про цю битву детально розповідають аннали Півдня). Згодом, у мирну пору, народ Ширу запровадив самоврядування і процвітав. Замість Короля вони обирали Ватага і були тим задоволені, хоча тривалий час багато хто все ще сподівався на повернення Короля. Та, зрештою, надія та канула в забуття, залишившись хіба що у приповідці «коли Король верне додому», яку вживали, маючи на меті означити добро, яке не можна здійснити, чи зло, яке годі виправити. Першим Ватагом Ширу був такий собі Бука з Мокви, від якого, як стверджують вони самі, ведуть свій рід Староцапи. Він став Ватагом у 379 році за нашим літочисленням (1979).

* * *

Після Арведуї Північне Королівство занепало, бо дунедайнів на ту пору залишилося небагато, до того ж усі інші народи Еріадору теж підупали на силі. Проте династію королів було продовжено завдяки Проводирям Дунедайнів, першим із котрих був Аранарт, син Арведуї. Сина ж його, Арагела, всиновили в Рівендолі, як усиновлювали згодом усіх синів проводирів. Там само зберігали й родинні реліквії їхнього дому: перстень Барагіра, уламки Нарсіла, зорю Елендила та скіпетр Аннумінаса[26].

Коли королівство занепало, дунедайни перейшли в тінь і стали потайним кочовим народом, діяння і труди якого нечасто були предметом оспівування чи літописних згадок. Про дунедайнів із часу Ельрондового відбуття відомо мало. Попри те, що ще до завершення Сторожкого Миру лихі створіння почали знову нападати на Еріадор чи пробували завоювати його таємно, більшість проводирів прожила довгі життя. Араґорна І, мовлять, убили вовки, які відтоді завжди були небезпекою для Еріадору й не вимерли досі. У дні Арагада І орки, котрі тривалий час (це з’ясувалося згодом) переховувалися в укріпленнях в Імлистих Горах, зненацька дали про себе знати, щоби перекрити всі підступи до Еріадору. У 2509 році, коли Келебріан, дружина Ельронда, їхала до Лорієну, її вистежили на переході через Червоноріг: її супутників орки розпорошили несподіваним наскоком, а саму ельфійку схопили й віднесли невідь-куди. Еладан та Ельрогір кинулися навздогін і врятували матір, але зробити це їм удалось уже після того, як її тортурували і завдали їй отруйного поранення[27]. Келебріан повернулася до Імладріса, Ельронд зцілив її тілесно, та втіхи в Середзем’ї для неї вже не було, тож наступного року вона поїхала до Гаваней і відпливла за Море. А згодом, у дні Арассуїла, орки, знову розплодившись в Імлистих Горах, занадилися спустошувати довколишні землі, – відтак дунедайни й Ельрондові сини стали з ними до боротьби. Саме в той час одна чимала зграя орків зайшла так далеко на захід, що дісталася Ширу, а Бандобрас Тук витурив їх геть[28].

До народження шістнадцятого (й останнього) Проводиря – Араґорна II, який став Королем Ґондору й Арнору, – було ще п’ятнадцять проводирів. «Наш Король», – так ми називаємо його; і коли він прибуває на північ, до свого відновленого дому в Аннумінасі, й на деякий час зупиняється біля Озера Вечірніх Сутінків, тоді всі в Ширі радіють. Але він, зв’язаний власноруч підписаним законом, згідно з яким нікому з Великого Народу не вільно перетинати цього кордону, не ступає на нашу землю. Проте Король у супроводі багатьох прекрасних людей часто доїжджає до Величного Мосту й на тім місці радо вітає своїх друзів і всіх тих, хто хоче його побачити: декотрі ж їдуть за ним і перебувають у його домі, скільки їм заманеться. Ватаг Переґрін бував там багато разів, як і пан голова Семвайз, чия донька – Еланор Світла – є однією з придворних дам Королеви Вечорової Зорі».

Незважаючи на змалілу владу та нечисленність народу, у Північній Династії з покоління в покоління переходила безперервна пряма спадкоємність – од батька до сина, – і це стало предметом гордості й подиву для всіх людей. Також, хоча тривалість життя дунедайнів у Середзем’ї дедалі скорочувалась і після загибелі королів Ґондор швидко занепадав, однак багато Проводирів Півночі все ще жило вдвічі довше за звичайних людей: їм було вділено значно більше часу, ніж навіть найстаршим із-поміж нас. Араґорн узагалі прожив двісті й десять літ – так довго не жив ніхто з його династії від часів Короля Арвеґіла: таким чином в Араґорні Елессарі було відроджено гідність королів давнини.

іv

Ґондор та нащадки Анаріона

У Ґондорі після Анаріона, який поліг перед Барад-дуром, правив тридцять один король. І хоча на кордонах їхнього краю ніколи не припинялася війна, дунедайни Півдня понад тисячу років жили в достатку та володарювали на суші й на морі аж до сходження на трон Атанатара II, званого Алькаріном – Славетним. Але ознаки майбутнього занепаду почали з’являтись уже о тій порі, адже вельможі Півдня одружувалися пізно й дітей у них було мало. Першим бездітним королем був Фаластур, а другим – Нармакіл І, син Атанатара Алькаріна.

* * *

Сьомий король, Остогер, відбудував Мінас-Анор, і згодом королі влітку радше мешкали там, аніж в Осґіліаті. У той час дикуни зі Сходу вперше напали на Ґондор. Але Тарозір, син Короля, завдав їм поразки і прогнав геть, а сам прибрав ім’я Ромендакіл – «Переможець Сходу». Проте пізніше й він загинув