Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

Рішення було простим, ексцентричним, і не ідеальним. Я вирішила озвучити на ритуалі, що істинне бажання мого серця - стати монашкою та присвятити своє життя богам і молитві.

Шокую, звісно, всіх, але що робити? Єдиний варіант відмовитися від заміжжя з принцом і при цьому нікого не образити - вибрати шлях служіння богам. Божественна влада вища за королівську, і тут мене нема в чому дорікнути. Релігійне завзяття завжди похвальне, особливо в такому побожному королівстві як Еланія. Королеву Беатріс ось хочуть визнати святою за її чернечий подвиг, благочестя та благодійність.

Це єдина можливість вирватися із завтрашньої пастки з мінімальними втратами. А там видно буде.

Складність ще в тому, що рішення потрібно озвучити на ритуалі в присутності короля, принца, моєї сім'ї та жреця, щоб ніхто не зміг знову погрожувати мені або зробити вигляд, що це все дівочі капризи. Важко навіть уявити який величезний тиск потрібно буде витримати.

Дилема така: якщо я вийду заміж за Леонарда, то втрачу і кохання, і свободу, а якщо піду в монастир - є шанс зберегти свободу та свою гідність. Зрештою, монастир - не в'язниця, насильно мене там тримати не будуть.

Виходить, ціна моєї свободи - кохання?

Як каже Піфія, у будь-якого вибору є своя ціна.

Майбутнє здавалося неясним, затягнутим туманом. І пробиратися у цьому тумані я могла плануючи тільки на один крок вперед, боячись оступитися або провалитися під землю. 

Що буде опісля, коли я озвучу своє рішення?

Ох, і думати страшно. Але раз зважилася - треба діяти, не озираючись назад.

Коли світанкові промені повільно заповзли в кімнату, я сіла за білий витончений різьблений секретер, дістала папір, срібне перо, чорнильницю і почала писати листа настоятельці монастиря богині Мірри. Зізнавалася, як натхненна її подвигом, і писала що перед шлюбом боги відкрили мій шлях - служити їм, тож прошу прийняти мене в послушниці й сподіваюся на її швидку згоду. 

У прихильності настоятельки я була впевнена у зв'язку з багаторічною опікою та фінансовою підтримкою її обителі з боку нашої родини. Посипала аркуш піском, збираючи залишки ще не висохлого чорнила, акуратно струсила пісок і запечатала лист гарячим воском, ставлячи печатку.

Потім подзвонила у дзвінок, викликаючи Клер, і коли вона прийшла - віддала їй конверт із проханням одразу ж відправити.

Вона пішла, а я відкинулася на спинку високого, оббитого золотистим шовком крісла, дивлячись як з-за даху підіймається по-ранковому ніжно-рожевий Геліос, і втомлено посміхнулася новому дню.

Двері в покої різко відчинилися, я інстинктивно обернулась і побачила на порозі Деміана, грізного як бог війни в людській подобі.

- Усміхаєшся? - запитав він холодно, заходячи до вітальні.

Двері відлетіли назад і з тріском зачинилися за його спиною.

Моя посмішка тут же згасла, як багаття, залите водою. Ідея піти в монастир здавалася вдалою рівно до того моменту поки я не побачила графа. Від усвідомлення, що, можливо, більше його ніколи не побачу, стало нестерпно важко, груди ніби придавило задушливою кам'яною плитою, і я, розгубившись від його натиску, не знайшлася що сказати.

- Збираєшся на ритуал? - не дочекавшись відповіді, продовжував тиснути Деміан, допитливо свердлячи мене очима.

Він виглядав суворим, посірілим і стомленим, а темна жилка на його шиї тривожно пульсувала, видаючи напругу.

- Так, - видавила я, ні жива, ні мертва.

- Ритуал ще можна зупинити, - спокійнішим тоном, і з ноткою благання в голосі, вимовив граф.

Можна, звісно. Якщо йому жити набридло.

Уявляю, як Деміан приходить до короля і каже, що весілля скасовується, оскільки він забирає наречену у наслідного принца. Цікаво, скільки граф ла Амбросіо проживе після цього? 

А який скандал буде в разі, якщо його все ж не вб'ють! Та за будь-якого розкладу, спокійного, нормального життя у нас не буде.

Я болісно скривилася від цих невеселих думок і заперечно похитала головою.

В очах графа знову завирувала лють, а венка на шиї рвучко сіпнулася.

- Ти зрадила мене вдруге, - гнівно, з презирством у тоні, викарбував він.

Мої очі в потрясінні розширилися, а горло обхопив спазм.

- Я тільки сьогодні прийняла рішення... - почала виправдовуватися я, підводячись із крісла і гарячково міркуючи, як пояснити йому все, не кажучи що це для його ж блага. Він же хлопець гарячий, після таких слів точно рвоне до короля і добровільно покладе голову на плаху, не думаючи ні про що!

Обличчя Деміана спотворилося від гніву, він обернувся до дверей і зі злістю заїхав кулаком прямо в покрите білим лаком дерево. На мить мені здалося, що здригнулися стіни палацу. Я очманіло перевела погляд на білосніжні двері з вм'ятиною і червоними розводами, що з'явилися на них після удару, потім на руку графа, по якій повільно потекла кров, і на закривавлені друзки, що обсипалися на підлогу.

А слідом і на його обличчя, де відбилися лють і біль, немов зарево внутрішньої пожежі.

Мені стало душно бо кров кинулася в голову. Немов у гарячці я підбігла до Деміана, спробувала схопити його долоню і подивитися наскільки все серйозно: