Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Пам’ятаєш, Ізочко, ті ваші відвідини в мене? Ми говорили тоді про найвищий вимір ідеалу. Які ж ми були впевнені в собі, надрозумні й пишномовні. Нам здавалося, що досить трохи скуштувати сільської незручності, щоб уже мати право привласнювати собі оту найвищу ціну. Навіть і він, пізніше, не раз сердито й саркастично дорікав мені моїм нібито крайнім ідеалізмом і протиставляв йому свою нібито тверезість думок і вчинків. Як же, однак, інакше все те я побачила сьогодні, бачу тепер, а можливо, й не бачу, а тільки передчуваю.

Хто з нас двох, він чи я, сягали до найвищого виміру, ціни ідеалу, клали на шальки найбільше, все?

Не знаю.

Мені здається, після тієї недавньої розмови там на березі, і особливо після того, що він мені сказав (і чого не договорив до кінця) про Пживлоцького, що в його житті мусив бути якийсь період і, напевне, довгий, може, аж до того бою за оту вежу, коли він вимагав від себе й від інших всього, найвищої ціни, і вірив, що людина здатна на це.

«Капітан був добрим солдатом,— сказав про. Пживлоцького й додав ще, з гіркотою в голосі: — Під час штурмів враховується тільки мета й наслідок, і нічого більше! — І вже аж наприкінці, не бажаючи признаватися й далі, промовив: — Так повинно було бути, а я, власне кажучи, саме йому завдячую щасливим випадком і реабілітацією, саме йому завдячую всім тим, що тепер знаю про людей і про себе». І я відчула раптом, напевне, більше по голосу, аніж із слів, що він дуже любив свого командира й дуже довіряв йому. Аж поки не розчарувався. Не тільки в ньому, але й у вартості своїх власних почуттів. Тепер, отож, я інакше розумію його колишні злі натяки на Пживлоцького, котрі (він у цьому запевнив мене ще раз) чула від нього тільки я. Тепер я бачу в них його власне болюче розчарування, рану від втраченої віри.

Бо ж уяви, Ізо, разом зі мною, що хтось вимагає від себе і від усіх інших абсолютної людської досконалості і що цього, всупереч розуму й досвіду, сподівається. Це шаленство, таке очікування чуда, таке марення про досконалість, котре б вже не знало ні закону, ні правосуддя, як таких, що вже не потрібні їй. Ну, а коли ідеал не сягає такої висоти, бо сягнути, як відомо, не може, тоді той, хтось шалений, кидається в іншу крайність, крайню крайність, заперечує в собі та в інших людяність таку, якою вона Є, і найбільше висміює тих, котрі залишаються вірними реальній, скромній людяності й не погоджуються підтримувати його нову віру в досконалість падіння.

Або подумай разом зі мною ще й про таке: той хтось, воюючи, вірив у досконалу, ідеальну перемогу, тобто в остаточний кінець, раз і назавжди, усіх воєн. А потім бачить, що війна триває в ньому самому, в пам’яті, в дальшім неспокої світу. Бачить, що мир не є вартістю самодостатньою, безумовно для всіх обов’язковою, бачить, що недосконалість виражається й тут, у найгіршому самозапереченні, яким є (якщо таке десь з’явиться) відмова від збереження миру. Бачить, що мир ще раз стає предметом нових зусиль і торгів, предметом, до якого він, шалений максималіст, ставиться з погордою. Отож, він теж впадає у крайність і так само, як раніше заперечував у собі благородство законів і правосуддя, тепер починає заперечувати благородство миру. Якби він був якимось володарем, вождем, то змушений був би стати тираном, калігулою, царем чи диктатором, бо ж погорда до себе й до інших, до неосяжних в своїй досконалості ідеалів разом з жадобою самозваної влади, жадобою, котра займає місце тих ідеалів, навчали б його убивати людей, недосконалу в них людяність. Влада шалених легко перекреслює ціну чужого життя й так само легко вбиває.

Таким він, можливо, був або міг бути.

А я, між крайнощами його марення й падіння, ким я була для нього? Ізо, Ізо... Яким порівняно малим і заземленим здається мені мій найвищий вимір, ота ціна ідеалу. Чим я сплачувала й сплачую свій борг? Незначною повсякденною старанністю. Зробити, скільки можна, навчити дітей читати, писати й рахувати, й подбати ще про дещо — на сьогодні, на завтра. Фонфелик для Мар’янека. І щоб було якось хоч трохи пристойніше, змістовніше. Але навіть і ця, ще така непевна старанність, якою дорогою ціною оплачується.

Треба, треба, треба... Завтра. Увесь час завтра і завтра, увесь час низько, над самою землею, по-земному. І я не знаю, чи це добре, слушно, змістовно. Легенда про Антея наразі здається мені банальною й легкодухою. Моя мала праця, мої малі обов’язки — як же безпечно я поринаю в них, як вони зручно й вигідно тримають мене на самій середині життя, здалеку від країв прірви! Проте й тут, у центрі посередньості, не бракує місця для мого розпачу, для мого малого розпачу.

Мундек Варденьга рвався до крамниці по горілку. І це ще, звісно, не закінчилося, бо ж буде й буде тривати. Боюся.

Мар’янек, якого мама ще завидна уклала спати, заснув і раптом схопився з плачем, до нестями переляканий. «Валиться на мене!» — кричав, і ледве-ледве вдалося заспокоїти його. Треба було б завтра...

А Януарій лежить в опустілій кімнаті Пживлоцької й Тотека.

Не повернуся я уже цієї ночі до себе, не хочу, не варто. Боюсь я, Ізо, боюся.

Мій малий розпач, мій малий острах. Навіть моя одержимість була малою, якщо я ще тут, а не...

Нема його вже й не буде...

Отож, як бачиш, така ота моя найвища ціна, найвищий вимір, стільки лише змогла я заплатити.

Цієї уявної дискусії чи розслідування