Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Зависляка. Кузня теж замкнута. Непомітно змінюється навколишній запах, від озера тягне горілим. Отож тільки й залишилося від усього: кілька щербатих зубців муру над звалиськом руїни і згарища. Почорніло вже все, вогонь, привалений лавиною цегли, де-не-де, в глибині проваль, ще живиться чимось і інколи на коротку хвилю викидає догори червоні язики полум’я, що ледь чутно потріскує, і тоді вся гора руїн і ті уперті залишки мурів вихоплює з пітьми миготлива заграва. Та це не страшно, вечір тихий, хати досить далеко, дотліє за ніч.

Ось і дика галява з огризком осикового оземка, а он і покрита якимись наростами тополя-відьма й гонг. Нема для чого простягати руку. Аж завтра вранці задзвонить тут старий Оконь, скликаючи рибалок. Вже видно й старий поміст порона — тут відбулася наша перша зустріч. Над озером чекають човни. Чекає і його човен, менший від інших, прикріплений до окремої палі. Могли ж, ледарі та нероби, краще порозвішувати ці сіті, валяються тут купами, тільки де-не-де недбало підперті дрюком, порозкидані, як якесь лахміття.

Уже чути брязкіт ланцюга на носі човна й плюскіт води об борт. А пожарище знову видихнуло з себе вогнисту червінь, затріпотіло крилом заграви, крилом, котре відразу ж розсіялося дрібними пір’їнами світла по чорній воді. Відблиск замигтів на човні, на сітях. І тоді він побачив мене.

І на цій миті обривається цільність і послідовність пам’яті й споминів.

Я думала, що затримаю його. Потім покинула його — я перша, бо ж він все-таки подав був з човна той знак і ще ж чекав та й чекав.

І коли потім, уже після всього, я знову опинилася тут, у класі, то ще кілька разів поверталася до дверей (ах, Ізо!) без речей, без Флокса, бо ж як я могла тоді думати, пам’ятати про що-небудь отаке в час все того ж безголосого крику та беззвучного плачу, і того умирання, мовчання й повернень.

А він, можливо, ще чекав. Може, ще чекав.

Потім стало ще темніше, я ж не світила, сиділа за першою партою, скраю, від дверей,— ти не знаєш, а я це відразу не пригадала,— він колись сказав мені, сердито й уїдливо, що я хотіла б усе село посадити за першу парту й повчати, як дітей. Тепер я сама сіла за ту парту. Так уже трапилося. Але я ні про що не думала, тоді ще ні про що. Плинули хвилини за хвилинами. Він уже, напевне, відплив.

Потім я почула якісь крики, підійшла до вікна: троє молодиків добивалися до замкнутої крамниці, гупали кулаками по дверях і віконницях. Я впізнала голос Мундека Варденьги: «Пусти, Пелю! — кричали.— Ми хочемо пити, кінець самогонці, слава монопольці!» Ти цього, Ізо, ніколи не зрозумієш, не можеш зрозуміти. Ні того, як звучали оті крики й гупання тут же, поблизу будинку Зависляків, ні того, що вони значать для мене, що змушують мене робити.

Я відчинила, все ще потемки, несесер, вийняла всі класні журнали й приладдя, поскладала їх на столі, в шухляді так само, як вони були. Вийняла з сумки й наш кораблик, Ізо, мій кораблик від вас, отого «Колумба». Поклала його на поличці, так як був. І знову сіла за ту ж першу парту, не знаю тільки, чи надовго. І тепер мені навіть подивитися на годинник не хочеться, бо час на годиннику анічогісінько не промовляє, ні про що не свідчить. Я чекала, чекаю, аж поки час заворушиться у мені самій, знову.

Потім ввімкнула світло, почитала твій лист, вимкнула світло. Він уже, напевне, відплив, вже не жде.

Я ж тут. Я існую.

І хоча я думаю до тебе, і думаю про себе, і думаю про все інше, та все-таки думаю тільки про це і навіть не думаю, а сама вся є цим. Ми обоє до кінця так і не назвали цього — і це добре. Бо мені ось зараз здається, що це є всім, взагалі всім, а може, точніше, це форма всього, чим ми є й що робимо, найменням всього нашого життя з усіма його змінами, яких я ще й не знаю, умова відчуття, що ми існуємо. Це у мені навіть тоді, коли змінює свій образ, коли той образ зникає від мене, залишає мене саму. І навіть тоді, коли я відрікаюся від нього.

Це, отож, не єдина форма певної просторіні з королівським пурпуром на плечах, воно в мені самій.

І якщо і він відчуває щось подібне, то, можливо, ми збережемо незайманою, пронесемо цільною справжню цінність цього, і вже не тільки для нас двох, але для всього, що подарує нам життя.

Я ж от повинна, наприклад, доглянути за Тотеком, щоб не змарнував себе. Треба зайнятися й Улею, бо ж навіть добре не знаю, як і з чого ця дівчина живе; дрібні ж позички чи тим більше різні послуги людям мало що допоможуть їй. Потрібно придумати для неї якесь заняття, може, кравецтво. Варто б поїхати до Бялосолі, до молодих Кондерів, разом краще вирішимо. Не забути б і про Бобочку. Так, так. Хробриці. Порон все-таки буде. Відколи нема Пживлоцької, настав помітний спокій, тиша. Це трохи дивує, що вона аж стільки значила у тій незгоді. Нема її тут через мене, через мою вину. Я її скривдила, все ж та кривда на щось знадобилася. Ще один заплутаний рахунок власного сумління. Школа. Скільки ж тут всього потрібно ще! Цвинтар — ті всі могили, могила Пживлоцького — я вірю, що Семен подбає про це. Похорон. Допомогти Павлинці. А той орел над каміном в руїнах — чи він розпався, чи вцілів? Треба подивитися вранці. Треба, треба, треба... Завтра.

Та от бачиш, Ізо, не можу якось витлумачити собі, як оці всі «треба» сполучаю з цим, як одне виникає з іншого, стає великим одним і тим самим сумою всього,