Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

href="#n778" title=" Єльчанінов М. О. Ленінські основи організації судового управління на Україні (1917–1922)/ М. О. Сльчанінов// Проблеми правознавства. — Вип. 14. — К., 1969. — С. 72–75; Петухов Г. Е. Советский суд и становление революционной законности в государственном управлении / Г. Е. Петухов; под ред. В. Н. Брусса. — К.; Одесса: Вища школа, 1982. — 154 с.; Черниченко С. А. Возникновение и развитие советской судебной системы в Украине (1918–1925 гг.) / С. А. Черниченко // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. — Вип. 52. — Харків, 2002. — С. 27–36; Чисніков В. Вищі судові органи України в особах (1917–2001 рр.) / В. Чисніков// Юридичний вісник України. — 2002. — № 22. — С. 14; Гринюк В. О. Суд радянської доби / В. О. Гринюк// Часопис Національного університету «Острозька академія»: Серія «Право». — 2012. — № 2 (6) — С. 1–15. ">[778]. Українські сюжети знайшли певне відображення і в фундаментальній праці М. В. Кожевнікова з історії радянського суду[779] та окремих працях з історії судівництва Радянської Росії[780].

Дослідники загалом погоджуються, що перші радянські судові органи («революційні» або «робітничо-селянські» суди чи трибунали) виникали до певної міри стихійно, за ініціативою знизу, без відповідної нормативної бази та якоїсь усталеної форми. Нерідко судові функції виконували безпосередньо Ради й навіть загальні збори громадян[781].

Первинну врегульованість у судівництво внесла Постанова Народного Секретаріату Радянської України Про введення народного суду від 4 (17) січня 1918 р. В ній проголошувалося скасування всіх попередніх судових установ і пов’язаних з ними інституцій. Стара судова система знищувалася вщент. Але канцелярським службовцям приписувалося продовжувати роботу під керівництвом комісарів, призначених Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, щоби забезпечити передачу новій владі майна, архівів і поточних справ.

Повсюдно запроваджувалися місцеві колегіальні народні суди: дільничні, повітові й міські. Дільничні народні суди засновувалися з розрахунку один суд на десять тисяч мешканців, повітові суди — по одному в кожному повіті, а міські суди — по одному в кожному місті, виокремленому з повіту. Всі справи мали надходити до дільничних народних судів. З них суд вирішував лише ті справи, в яких призначене ним покарання не перевищувало одного року тюрми і 5000 крб. штрафу або на користь потерпілої сторони присуджувалося майно ціною не більше п’яти тисяч карбованців. Коли ж ішлося про те, що передбачуване покарання або цінність спірного майна виходить за ці межі, то дільничний суд передавав справу відповідному повітовому або міському суду.

Таке розмежування підсудності дуже нагадувало аналогічне розмежування між колишніми мировими і загальними судами. До певної міри дільничні суди й мали замінити колишню мирову юстицію. У Радянській Росії теж до цього прийшли, але не одразу. Спочатку мирова юстиція тут не скасовувалася, а лише призупинялася.

У повітових і міських судах мало бути не менше двох постійних і восьми чергових суддів. До складу дільничного суду входили два постійних судді й вісім чергових. Постійні судді мали обиратися загальним і прямим голосуванням населення. Організація виборів доручалася Радам, але тимчасово до проведення виборів постійних суддів обирали на загальних зборах Рад, причому будь-яка особа мала право виставити свою кандидатуру. Там, де ще не було волосних Рад селянських депутатів, вибори постійних суддів і розподіл дільниць відбувалися на сільських сходах. Списки чергових суддів Ради складали з громадян обох статей старше 18 років, які проживали на території дільниці. На фронті у разі відсутності Рад солдатських депутатів відповідні обов’язки щодо створення дільничних судів, виборів постійних суддів і складання списків чергових суддів покладалися на полкові комітети.

Судовий процес і процедура були доволі ефективні й прості. Суди засідали в будь-який час доби, вдень і вночі. Справи вирішувалися колегією у складі одного постійного судді й чотирьох чергових. Всі присутні громадяни віком від 18 років мали право відводу суду, могли бути оборонцями й захисниками. (В Росії таке дозволялося лише громадянам з «незаплямованою репутацією».) Всі рішення виносилися іменем Народу України більшістю голосів членів суду.

Рішення народних судів вважалися остаточними й підлягали негайному виконанню. Апеляційний і касаційний порядок перегляду справ не передбачався, але у разі виявлення «нових істотних обставин» справа могла бути переглянута тим самим судовим органом. Відсутність апеляційного оскарження відомий діяч «червоної юстиції» О. І. Хмельницький пояснював так: «Вже давно було ясно, що апеляційний суд є значно гіршим судом, ніж суд першої інстанції. Передусім цей суд, віддалений від місця і часу тих фактів, які покладаються в основу процесу, природно своєю тенденцією прагнув до того, щоб обмежити розгляд справи по суті. Цілком зрозуміло, що, коли питання про утворення судів стало в усій повноті, ми визнали доцільним принцип апеляційного оскарження скасувати»[782]. Що ж стосується касаційного оскарження, то незабаром було вирішено його відновити. Зокрема, за необхідність касаційного оскарження в лютому 1918 р. висловилися делегати з’їзду народних суддів у Харкові[783].

У постанові дозволялося також звернення до третейського суду, створеного сторонами, для вирішення будь-якої спірної справи. Рішення цих судів мало силу рішень дільничних судів і приводилось у виконання за постановою останніх.

Народні суди визначали покарання на свій розсуд, але в постанові Про введення народного суду була