Читати книгу - "Хранителі Персня"

Цю ніч, на велику втіху гобітів, вони проспали на землі. Ельфи поставили намет між дерев поблизу від водограю, постелили м'які постелі, а потім, мелодійно побажавши на добраніч, пішли. Мандрівники ще трохи попригадували вчорашню ночівлю на деревах, сьогоднішній похід, прийом у Володарів — згадувати, що було перед тим, їм не вистачало сил.

— Чого ти почервонів тоді, Семе? — спитав Пін. — І відразу знітився… Будь-хто зрозумів би, що в тебе сумління нечисте. Сподіваюсь, ти не замислив нічого гіршого, ніж крадіжка моєї ковдри?

— Ото вигадали! — відповів Сем, не схильний до жартів. — Якщо хочете знати, я відчув, нібито мене роздягають, і мені це зовсім не сподобалося. Очі в неї, здається, все бачать, що в тебе заховано в серці, від себе навіть. Вона мовби спитала, а що якби мені допомогли повернутися додому, до Краю, до гарненької затишної нірки з… з невеличким власним садочком?

— Оце так так, — сказав Меррі. — Майже те ж саме відчув і я; тільки… ні, тут нема про що балакати, — ніяково скінчив він.

Здавалося, всі вони зазнали одного й того ж випробування: кожному запропонували вибір між темним, страшним шляхом уперед і чимось жаданим: вимріяне щастя ясно поставало перед очима, і щоб здійснити його, досить було лише звернути з дороги та дозволити, щоб інші билися з Сауроном.

— А мені ще здалося, — зауважив Гімлі, - що мій вибір залишився б таємницею, відомою лише мені одному.

— Про мене, все це надзвичайно дивно, — додав Боромир. — Можливо, нас просто випробували, читали наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що Володарка спокушала нас і дійсно могла дати те, про що запитувала. Зрозуміло, мене вона не зловила. Люди з Мінас-Тіріту вірні своєму слову!

Однак що саме Володарка запропонувала йому, Боромир так і не сказав.

А Фродо відмовчувався, хоч Боромир настійливо випитував:

— Вона довго дивилася на тебе, Хранителю Персня! [378]

— Авжеж, — відповідав Фродо, — але що сталося зі мною при цьому, зі мною й залишиться.

— Тобі варто остерігатися, — не вгамовувався Боромир. — Я зовсім не певний, чи насправді чисті помисли та наміри цієї ельфійської владичиці!

— Не смій казати погане про Володарку! — жорстко спинив його Арагорн. — Ти не знаєш, про що кажеш. Ні сама Володарка, ні земля її не відають лиха, тільки людина може принести лихо з собою, і тоді хай стережеться! Цієї ночі я вперше засну спокійно з того дня, як ми покинули Рівенделл. Нічого зараз не прагну так, як виспатись та позбутися всіх печалей! Я втомився і тілом, і душею..

Він простягнувся на ліжку і миттю заснув. Невдовзі позасинали й решта, і спали міцно, без сновидінь, і ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Прокинулися вони, коли денне світло вже залляло луку навколо намету і водограй бринів, лисніючи у сонячному промінні.

Пізніше було важко пригадати, скільки днів вони провели у Лоріені. Там весь час сонце сяяло у чистім небі, лише зрідка проливався дрібний дощик, і після нього все свіжо зеленіло. У повітрі, приємно-прохолодному, немов навесні, витав глибокий, задумливий спокій зими. Хранителі нічим не займалися, тільки їли та пили, та відпочивали, та гуляли по садах — і нічого іншого не бажали.

Володарів Лоріену вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко могли та хотіли користатися вестроном, тобто загальною мовою. Гельдір, попрощавшись, повернувся до себе на північну межу, де тепер, внаслідок звісток, що принесли гості, поставили міцну варту. Леголас постійно пропадав у Галадрімів, після першої ночі навіть ночувати не приходив, хоч обідав завжди з товаришами. Часто, збираючись піти погуляти по лісу, він брав з собою Гімлі, і Хранителі дивувались такій зміні.

Сидячи у колі чи на прогулянках, вони тепер часто згадували Гандальфа, і все, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед ними. Коли тілесні рани загоїлися і втома минула, гіркота втрати загострилась. Часто чули вони поблизу чудові голоси ельфів, що оплакували загибель мага — його ім'я можна було почути серед незрозумілих слів, благозвучних та печальних: «Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — Мандрівник у Сірому Плащі!» (так вони любили його називати). Але Леголас, з'являючись у товаристві, не перекладав ці пісні, відговорюючись [379] тим, що не вміє: для нього горе було ще занадто свіжим, він міг плакати, а не співати.

Першим вилив свою скорботу у незграбних віршах не хто інший, як Фродо. Рідко траплялось йому скласти пісню чи вірш, і навіть в Рівенделлі він прислухався, але сам не співав, хоч у пам'яті зберігав чимало пісень, складених іншими. Але тепер, просиджуючи годинами біля водограю в Лоріені та слухаючи співи ельфів, він спромігся зв'язати свої думки у вигляді пісні, котра йому самому здалася гарною; але коли він спробував переказати її Семові, залишились якісь уривки, немов жменька сухого листя:

Лиш впала сутінь, на горі

Над Краєм крок його лунав.

Та ще світанок не зорів —

Він мовчазний свій путь почав.

Від диких нетрів за моря,

Від зимних рік до димних гір

Ішов він злу наперекір,

Так як вела його зоря.

Несхибний меч, легка рука

Цілителя від темних чар…

Надлюдський на плечах тягар

У нескінченності блукань.

До ельфів, гномів і людей,

І до рослин, і до тварин,

До смертних і безсмертних він

На їхніх мовах говорив.

О, зоре мудрості і знань,

Швидкий на жарти і на гнів…

О, старче в сірому плащі,

Ти нас від мороку закрив!

Один як промінь на мосту,

Повставши на Вогонь і Тінь,

В нерівній битві переміг,

В Морійську канувши глибінь.

— Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! — захоплено сказав Сем.

— Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!

— Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок: [380]

Це був найкращий феєрверк,

Що пишно сяяв між зірок,

Заповнював все небо вщерть

Каскадом вогняних квіток.

Хоча ці штуки варті найпишніших слів!

— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…

Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом