Читати книгу - "Хранителі Персня"

— Сідай поруч зі мною, Фродо з Гобітанії! — промовив Келеборн. — Коли всі зберуться, поговоримо…

Кожного з Хранителів він чемно вітав, називаючи на ім'я:

— Привіт тобі, Арагорне, син Арахорна! Тридцять вісім літ промайнуло над світом з тої доби, як ти востаннє відвідав нас, і важким тягарем лягли літа на твої плечі. Але кінець випробуванню, добрий чи поганий, вже наближається. Тут ти можеш ненадовго скинути тягар!

— Здрастуй, сине Трандуїла! Шкода, що північні родичі так рідко провідують нас.

— Ласкаво просимо, Гімлі, сине Глоїна! Давно, дуже давно не бували у Карас-Галадоні діти Дарінові. Але нині ми порушимо давню заборону. Хай стане це ознакою того, що крізь темні хмари ми ще проб'ємося до кращих днів, і дружба між нашими племенами відновиться!

Гімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали, Володар знов оглянув їх:

— Вас восьмеро, а мало бути дев'ятеро, як нас сповістили. Але, можливо, з того часу щось змінилося? Елронд далеко, і пітьма, що розділяє нас, дедалі густішає — протягом всього року тіні ставали довшими…

— Ні, нічого не мінялось, — приєдналась до розмови Галадріель. Голос в неї був чистий, мелодійний, але глибокий та сильний, незвичний для жінки. — Гандальф Сірий пішов з ними, але не увійшов до наших земель. Тепер повідайте нам, де він — бо я дуже хотіла поговорити з ним, але не можу розрізнити його у далечині, поки він не увійде до Лоріену; сірий туман сповив і шляхи його, і думки.

— На жаль, мені нічим порадувати тебе, — спохмурнів Арагорн. — Гандальфа Сірого поглинув морок Морії. Не довелося йому врятуватись.

Ельфи відізвались на ці слова сумовитими вигуками.

— Погані звістки, — спохмурнів Келеборн. — Найгірші з усього, що чули ми протягом довгих сумних років. Чому про це не було сказано раніш? — спитав він Гельдіра ельфійською мовою.

— Ми не говорили з Гельдіром ані про справи наші, ані про мету, — пояснив Леголас. — Спочатку нам заважала втома та близька небезпека, а потім лихо якось позабулося на час, поки ми йшли чудовими стежками Лоріену. [375]

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — додав Фродо. — 3 Гандальфом ми пройшли крізь Морію; і коли майже не залишилося надії, він врятував нас, а самі загинув.

— Розповідайте, як це сталося! — звелів Келеборн. Тоді Арагорн почав з невдачі на Карадрасі, розповів про долю Баліна, про сутичку у Літописному чертозі, про вогняний рів, вузький міст та пробудження глибинного лиха.

— То було лихе створіння прадавніх часів, — закінчив Арагорн, — чудовисько, що поєднує тінь та полум'я, силу та жах.

- Ім'я йому — Балрог, Морготова почвара, — сказав Леголас, — найжахливіше лихо ельфів, якщо не поминати господаря Чорного Замку.

— Дійсно, там, на мості, я побачив того, хто переслідує нас у найстрашніших снах… лихо Дарінове, — стиха промовив Гімлі, і в очах його застиг жах.

— Ця звістка ще гірша! — вигукнув Келеборн. — Здавна знали ми, що під Карадрасом спить страшне лихо. Але якби я довідався, що гноми знов пробудили його, то не дозволив би тобі, Гімлі, та й товаришам твоїм, перетинати північну межу. Хоч як це не безглуздо, я міг би сказати, що Гандальф замінив мудрість на безрозсудність, попрямувавши без потреби прямо до марійської пастки.

— Необачним назвала б я подібне судження, — поважно промовила Галадріель. — Ніколи Гандальф не робив безглуздих вчинків. Ті, кого він вів, не знали його задумів та не можуть як слід пояснити їх. Але що б не скоїлося з провідником, чи винні в цьому ті, кого він вів? Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби довелося нам покинути Ло-ріен, піти з нього далеко та надовго, хто з стародавнього народу, навіть сам Келеборн Мудрий, зумів би пройти, не поглянувши, повз покинуту оселю, хоч би в ній звили гніздо дракони? Темні води Келед-Зараму, холодні витоки Кібель-Нали, пречудові були багатоколонні чертоги Казад-Думу у Давні дні, до того, як загинули могутні володарі підземелля, — Володарка поглянула на Гімлі, похмурого й сердитого, і посміхнулась. Гном же, почувши справжні назви морійських святинь у старовинній мові гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і вразило його, що не ворожість світилася в очах її, а любов та розуміння. Вкрай здивований, він усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся й низько вклонився за гномським звичаєм: [376]

— А все ж таки жива земля Лоріену ще прекрасніша, а пані Галадріель — понад всі скарби, що криються під землею!

Келеборн мовчки придивився до нього і заговорив знову:

— Я не знав, що вам довелося нести такий важкий тягар. Даруй мені різкість, Гімлі; у ній винна душевна турбота. Я зроблю для вас що зможу; кожен одержить усе, чого забажає, чого потребує, але особливо наділю я того з напівросликів, хто несе головний тягар.

— Ваше завдання відоме нам, — вела далі Галадріель, дивлячись на Фродо. — Розмовляти про це більш відверті не слід. Але, думаю, не даремно прийшли ви сюди по допомогу, як, очевидно, намагався і сам Гандальф. Бо володаря Деревного народу вважають одним з наймудріших ельфів Середзем'я, і так обдарувати вас, як може він, не спроможні інші королі. Він жив на заході за часів юності світу, і я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарготронду та Гондоліну перейшла я гори і відтоді віками допомагала йому у боротьбі — на жаль, не завжди успішній.

Першу Білу Раду скликала колись я. Якби мої задуми здійснились, ЇЇ очолив би Гандальф Сірий, і все могло скластися інакше. Але навіть зараз ще жевріє надія. Я не даватиму вам порад, вказівок: «дійте так чи так». Бо не у вчинках, не у виборі того чи іншого шляху досягаю я успіху — моя сила в знанні минулого та сучасного, а почасти й прийдешнього. Я відразу можу сказати: ваш похід — по вістрю ножа. Досить лише трохи відхилитися, і загибель світу неминуча. Але поки Хранителі додержуються вірності, надія живе.

Володарка замовкла і окинула запитливим поглядом кожного з гостей^ Ніхто, крім Леголаса і Арагорна, не зумів довго витримати її погляд. Сем зразу зашарівся і опустив голову.

Нарешті Галадріель відвела очі й посміхнулась:

— Женіть турботу геть з серця! Цієї ночі ви будете спати мирно.

Хранителі зітхнули й несподівано відчули сильну втому, немов їх довго та настійливо допитували, хоча вголос не було сказано жодного слова.

— Тепер ідіть! — сказав Келеборн. — Відпочиньте від біди