Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Та добре вже. Досить із нього на перший раз, — сказав Легрі. — Нехай тільки вибачиться переді мною і пообіцяє більше не клеїти дурня.

— Цього ти від нього не дочекаєшся, — сказала Кассі.

— Не дочекаюся? — здивувався самовпевнений рабовласник.

— Ні, — підтвердила жінка.

— З якого б це дива він відмовлявся перепрошувати? Хто він такий? — зневажливо обурився Легрі.

— Бо правда на його боці й він у цьому впевнений. Том не зробив нічого поганого.

— А непослух — це, по-твоєму, добре? — заревів Легрі. — Обов’язком негра є виконання того, що йому накаже господар, а цей… Думи думає! Справедливо, несправедливо, на чиєму боці правда… Та тьху на його високоповажну думку! Та я його…

— Що «та ти його»? Скалічиш остаточно, щоб він не міг працювати, а ти програв своє парі?

— Він швидко підніме білий прапор. Знаю я цих негрів — вони усі боягузи. Вже нині вранці скавучатиме, як цуценя без материної цицьки!

— Цей не буде, Саймоне. Таких людей ти у своєму житті ще не зустрічав. Том умиратиме повільною, страдницькою смертю, але в тому, що вважає справедливим, не каятиметься.

— Зараз ми це з’ясуємо, — сказав Легрі, виходячи з вітальні. — Де він? — гаркнув він.

— У комірці біля майстерні, — відповіла Кассі.

У присутності інших, а особливо Кассі, Легрі напускав на себе поважного вигляду, вдаючи героя. Але сьогодні застереження і поради цієї жінки справили на нього враження. До того ж із голови не йшли нічні марення і вчорашній оберіг. Тож він вирішив навідатися до Тома без свідків і відкласти жорстоке покарання до більш слушного часу на той випадок, якщо непокірний негр і надалі козиритиметься.

Розповімо, як зустрів цей ранок Том. Вранішня зоря зазирнула і в маленьке віконце комірки, де зазвичай відлежувалися покарані негри. Томові здалося, що разом із цим сяйвом до його тимчасового прихистку прилинули і слова з Біблії: «Я — Давидів корінь і рід, ясна і досвітня зоря!» Застереження Кассі не налякали його. Він сприйняв їх як божественний заклик, як попередження, що скоро він зустріне Бога. Можливо, цей день, який саме зароджується у небі, стане його останнім земним днем? Його серце забилося частіше від радісного передчуття зустрічі з небом. Він так багато думав про це, так часто уявляв собі величавий Господній престол на небі, оздоблений незгасимою «веселкою, подібною до смарагду», світлих янголів, їхні голоси, ореоли, пальмове гілля, звуки божественної арфи… Невже він побачить усе це ще до заходу сонця?..

Том почув, що хтось наближається до комірки. Він упізнав цю важку ходу — то був Легрі. Але Том навіть не здригнувся, коли його силует окреслився на вході. Він був готовий до всього.

— Ну, як ся маєш, непокірний друже? — почав Легрі, копнувши його носаком грубого чобота. — Чи засвоїв учорашній урок? Мабуть, не сподобалось? Та нічого: важко вчитися — легко працювати. Здається, ти порозумнішав. Не читатимеш більше проповідей бідолашним грішникам?

Том не відповідав.

— Ану вставай, скотино! — верескнув Легрі, ще раз його копнувши.

Ослабленому Томові цей наказ було виконати дуже важко, та він старався. Коли з його старань нічого не вийшло, Легрі зареготав:

— Щось ти сьогодні якийсь кволий. Чи, бува, не застудився? — знущався рабовласник.

Том, зробивши неймовірне зусилля, встав і завмер, дивлячись на господаря.

— Ото чортяка! Ти ще на ногах можеш втриматися? — здивувався Легрі, змірявши невільника поглядом. — Певно, тобі мало всипали! Та забудьмо про це, Томе. Ставай на коліна і вибачайся за вчорашнє.

Том і бровою не повів, стоячи так само непорушно, як і до цього.

— На коліна, собако паршивий! — гаркнув Легрі, стьобнувши його батогом.

— Господарю, — сказав Том, — я ні в чому не провинився, але вчинив так, як велить мені моя совість. І наступного разу я зроблю так само, хоч би що мені не загрожувало.

— Та ти… Ти просто уявити собі не можеш, що я з тобою зроблю! Вчорашнє — це так, забавки, щоб моїм помічникам нудно не було! Цікаво, якої ти заспіваєш, якщо тебе прив’яжуть до дерева і смажитимуть на повільному вогні? Приємно лоскотатиме тіло, га?

— Господарю, — відповів Том, — я знаю, що ви із моїм тілом можете зробити усе, навіть найстрашніше, але… — християнин підняв голову і простягнув руки до неба, — Ваша влада наді мною закінчиться у той момент, коли ви вб’єте мою плоть. А тоді настане вічність!

Останнє слово справило різні враження на праведника та грішника. Перший засвітився радістю, а душа другого скорчилася, як від укусу скорпіона. Легрі аж зубами заскреготав, але від люті не зміг вимовити й слова. А Том, позбувшись пут страху, продовжував говорити твердим спокійним голосом:

— Ви, господарю, купили мене, і я вірно та старанно на вас працюватиму. Мої час, сила і уміння — це все ваше. Але душа моя не належить нікому зі смертних. Жити мені чи померти — це вирішує Бог. А помирати я не боюся, господарю. Ви можете зашмагати мене до смерті, заморити голодом, живцем спалити… Я вже давно чекаю смерті.

— Не все так просто. Перед тим, як померти, ти спершу скоришся мені, — втрачаючи над собою контроль, зірвався на крик Легрі.

— Цього не буде! Я маю підтримку.

— Та ти що, справді? І хто ж заступиться за ницого раба?

— Всемогутній Господь, — спокійно відповів Том і підкріпив своє переконання словами з одного гімну:

Господь — мій помічник,

і я не злякаюсь нікого:

що зробить людина мені?

— Погань! — крикнув Легрі, одним ударом зваливши Тома з ніг.

Чиясь ніжна холодна рука торкнулася руки Легрі. Цей дотик нагадав йому сьогоднішній нічний кошмар. Він озирнувся і побачив Кассі.

— Не будь дурнем, — сказала вона французькою. — Даремно ти не послухався моєї поради. Дай йому спокій. Я його виходжу, і скоро він зможе працювати.

У кожного є своє вразливе місце, так звана «ахіллесова п’ята». У Легрі це було марнославство, а в цьому конкретному випадку — парі. Він би собі не пробачив, програвши його, тому вирішив на деякий час залишити Тома у спокої.

— Гаразд, роби, що хочеш, — дав він добро на відновлення працездатності свого раба. Потім повернувся до Тома: — Запам’ятай, негре, я не добив тебе тільки тому, що маю зараз важливіші справи. Та й робочі руки потрібні, сезон… Але потім я тобі пригадаю твою зухвалість. Вся твоя чорна шкіра терпнутиме! Знай і бійся вже тепер! — і Легрі, різко розвернувшись, пішов геть.

— Дочекаєшся і ти, нелюде, того, що заслужив, — просичала йому вслід Кассі, коли він вже не