Читати книгу - "Карта днів"

Я опустився перед Ейчем на коліна.

— Пробачте, — цього разу я його не чіпав. — Будь ласка. Скажіть мені, що він зробив.

— Вони обдурили нас. Сім разів вони обдурили нас.

— Хто? Що?

— «Товариство».

Я слухав упіввуха. Я хотів знати лиш одне:

— Мій дід убивав дітей?

— Ні. Ні.

— Він викрадав їх?

— Ні. — Його обличчя переповнював біль… і щось схоже на розкаяння. — Ми думали… — промовив він, хапаючи ротом повітря, — що ми їх рятували.

Я опустився на п’яти, бо в голові несподівано блискавкою промайнуло: «Він не був убивцею. Він не був поганою людиною». Я навіть не уявляв, наскільки багато це для мене важило. Саме лиш переконання.

— Ми зробили багато хорошого, — продовжував Ейч. — Але ми також припустилися деяких помилок. Тільки серце Ейба завжди було в правильному місці. І він дуже, дуже тебе любив, — його голос ослаб до шепоту.

У мене в очах защеміло від сліз.

— Пробачте.

— Ні. Не вибачайся. — З останніх сил він торкнувся моєї руки. — Факел тепер твій. Тільки мені шкода, що не залишилося більше людей, які допомогли б тобі його нести.

— Дякую, — проказав я. — Я постараюся, щоб ви обидва мною пишались.

— Знаю, що постараєшся, — усміхнувся він. — А тепер час. — Він звів очі на стелю: — Хорейшіо, спускайся сюди.

Порожняк напружився, відчуваючи мій опір.

— Дозволь йому спуститись, — попросив мене Ейч. — Колись дуже давно я дав цій бідній істоті обіцянку, і її треба виконати, перш ніж я помру. Дозволь йому підійти.

Я підвівся, відступив назад і зняв свій контроль із порожняка. Той опустився на підлогу.

— Підійди-но сюди, Хорейшіо. Я відчуваю, що вже йду. Підійди-но сюди.

Порожняк підповз до Ейча. Старий спробував відвернутися від мене.

— Не дивись. Я не хочу, щоб це було твоїм останнім спогадом про мене.

Порожняк став над Ейчем, широко розставивши свої кінцівки, і сів йому на груди. Коли до мене дійшло, що зараз мало відбутись, я спробував змусити порожняка відійти — я закричав на нього, — але Ейч заблокував мій вплив на істоту.

Я почув, як він прошепотів цій істоті:

— Ти був дуже хорошим хлопчиком, Хорейшіо. Пам’ятай, чого я тебе навчав. А тепер давай.

Порожняк заскімлив і затремтів.

— Усе окей, — лагідно промовив Ейч, погладжуючи мацак. — Зі мною все буде окей.

Я відвернувся, коли це сталося, хоча ніколи не забуду той звук. Коли я знову глянув на Ейча, його очей не було. Порожні очниці виглядали так, наче перед цим там були не очі, а стиглі сливи, і щойно їх звідти хтось витягнув. А в цей момент порожняк жував щось, і його плечі тремтіли, і звук, який він видавав під час цього дійства, нагадував щось середнє між агонією та екстазом. Десь за хвилину він підвівся та повільно відвернувся, наче йому стало соромно.

— Я пробачаю тебе, — сказав Ейч. — Я пробачаю тебе, брате.

Здавалося, він звертався не до порожняка, а в простір перед собою. До якоїсь примари.

А потім його не стало.

* * *

Порожняк і я стояли над тілом Ейча та уважно дивилися одне на одного. Я спробував узяти його під контроль.

— Сядь.

Я подумав, що, напевне, тепер буде легше його контролювати, коли його хазяїн мертвий. Але моя команда не мала жодного ефекту.

Я спробував удруге, потім утретє — без результатів. І тоді я почав обдумувати способи вбивства цієї істоти, перш ніж їй стукне в голову поласувати моїми очима, а потім і очима Нур.

Порожняк увесь час тримав свою пащу відкритою, розмотавши свої три язики на всю довжину, і при цьому видавав жахливий звук — таке пронизливе скиглення, що я думав, що вікна можуть тріснути. Я схопив латунне прес-пап’є зі столу поруч та налаштувався на неприємну бійку.

Але порожняк до мене не йшов. Він став задкувати і за кілька кроків, коли уткнувся спиною в стіну, зупинився. І тоді тупий, направлений біль, який весь час показував мені, де перебуває порожняк, почав, і якось дуже швидко, зникати. Й одночасно із цим язики істоти почали зменшуватися. Вони зморщилися, скрутилися та стали неприродно коричневими, а потім відпали, засохнувши, наче мертві квіти.

Порожняк притулився до стіни, схилив голову, і груди його здіймалися та опускалися, наче він щойно пробіг марафон. Потім він рухнув на підлогу, і його тіло почало тремтіти в сильному нападі.

Я повільно перетинав кімнату, обходячи істоту обережними, виваженими кроками на випадок, якщо це був такий трюк із її боку. А потім, так само несподівано, як той напад почався, він і припинився. Й у ту саму мить біль у мене в шлунку зник.

Порожняк почав ворушитися. Він повернув голову та глянув на мене. Його очі вже не були схожі на чорні маслянисті калюжі; тепер вони були сірі і з кожною секундою дедалі світлішали, поступово стаючи білими та без зіниць.

Істота трансформувалася в щось інше: вона ставала витвором. Я спостерігав за цим десь із хвилину, з огидою, але зачарований, готовий, якщо буде треба, сильно огріти його прес-пап’є по голові.

Його тіло почало корчитися. Рухи здавалися несвідомими, тому що його органи всередині грудної порожнини змінювалися. Його дихання, яке раніше було вологим та нерівним, як це буває в порожняків, тепер стало спокійним та розміреним. Я наче став свідком народження нової істоти.

Істота сіла та подивилась на мене.

Раптом мені спала одна думка, і я зробив крок назад. Ця істота багато років була постійним супутником Ейча. Вона багато чого бачила та чула. І тепер вона була майже людиною. Що вона могла пам’ятати, якщо вона взагалі могла пам’ятати що-небудь? Яку кількість спогадів про своє минуле життя в ролі порожняка зберіг у пам’яті витвір? Як швидко можуть зникнути ці його спогади?

— Скажи щось, — наказав я. — Говори.

Витвір просто подивився на мене. Навіть не буркнув нічого. Можливо, витвори народжувались, як домашня худоба, зі здатністю стояти на ногах та навіть бігати, але німі та без жодних знань у голові.

Він випростав руку, сперся на стіну та повільно звівся на ноги. Човгаючи ногами, він ледве подолав невелику відстань, що відділяла його від краю столу, та зірвав