Читати книгу - "Карта днів"

але не встиг зробити і трьох кроків, як повз мене в повітрі проплив язик порожняка, оповитий навколо склянки, у якій плескалася вода. Я допоміг Ейчеві сісти, а язик порожняка вже прикладав йому склянку до губ. Мені ж залишалось тільки дивуватися з дивної ніжності цієї істоти.

Ейч закінчив пити, і язик порожняка (сам порожняк досі залишався на кухні) прибрав склянку та поставив її на кавовий столик. У підстаканник.

— Ви дуже добре його натренували, — сказав я.

— Та й пора б уже, — відповів Ейч. — Сорок років разом. Ми як стара подружня пара. — Він нахилив голову, щоби глянути на себе. — Боже, вони зробили з мене швейцарський сир, — сказав він і кашлянув дрібненькими краплинками крові з легень.

Порожняк простогнав та підскочив на ногах. Він виповз із кухні та припав до долівки поряд із Ейчем; із чорних очей істоти по щоках потекли маслянисті сльози та вкрили брудними плямами носову хустку, пов’язану навколо шиї порожняка.

Я поглянув на Ейча, і несподівано мені також захотілося плакати.

«Це відбувається знову, — подумав я, готовий от-от розридатися. — Я втрачаю ще одного».

Із труднощами, але я таки зміг утриматися від ридання і навіть спромігся запитати:

— Що там сталось?

— Усе пройшло дуже просто, — прохрипів він. — Звичайна евакуація. Якби не Хорейшіо, який виніс нас обох звідти, ми б тепер були в’язнями Ліо. — Він зітхнув. — Здається, я постарів.

— Чому ви не дозволили мені допомогти вам?

— Не міг ризикувати завдати тобі болю, — відповів він, а потім глянув повз мене кудись на стелю, малюючи щось у своїй уяві. — Ейбів особливий хлопчик. Мойсей-немовля в очереті.

— Що ви маєте на увазі? — запитав я.

Його голова повернулася до Нур.

— Тепер твоя черга допомагати панні Прадеш. Я помираю, так що більше нікому.

— Що мені робити? Куди нам іти?

— Для початку подалі від Нью-Йорка.

— Ми б могли піти до Диявольського Акра.

— Ні. Імбрини просто відправлять її назад до Ліо. Вони не знають, наскільки вона важлива. — Він згасав, язик його почав заплітатися. — І вона теж.

— Чому вона важлива?

— Знаєш, що до того, як отримати порцію пилу, вона за сьогодні врятувала мою жопу десь разів зо три?! А я думав, що то я повинен був рятувати її. — Він тихо засміявся. — Дуже погано, що її трюк із лампочкою не здатен зупиняти кулі.

Думки стрімко залишали його. Очі почали закриватись.

Я приклав свою руку йому до щоки, до його шорсткої бороди, та змусив його подивитись на мене.

— Ейче, чому вона важлива?

— Я дав клятву твоєму дідові. Не вплутувати тебе.

— Я давно вже вплутався.

Ейч сумно кивнув.

— Схоже, так. — Його дихання стало нерівним, переривчастим. — Вона є одна з тих сімох, чий прихід було передречено.

Серед можливих варіантів його відповіді, які я вже обміркував наперед, такого не було.

— «Одна із тих сімох». Яких сімох?

— Вони стануть визволителями Дивосвіту. Так каже «Апокриф».[88]

— Що це? Якесь пророцтво?

— Стародавні рукописи. Її народження сповіщає про настання нової доби. Дуже небезпечної. — Він скривився від болю та заплющив очі. — Ось чому ті люди полюють на неї.

— Ті, що з вертольотом та чорними машинами.

— Саме так, — підтвердив він.

— Вони — один із кланів?

— Ні. Набагато гірше. Дуже старе, дуже таємне товариство звичайних. Котрі хочуть підірвати нашу мораль та… — він скривився та втягнув повітря крізь зуби, — установити над нами контроль.

Тепер дихати йому ставало щораз важче, йому дедалі частіше доводилося переводити подих між словами.

— Нема вже коли вивчати історію. Візьми дівчину до Ві. Вона остання з нас. Остання з мисливців.

— «Ві», — повторив я, а моя пам’ять почала вже відмотувати плівку назад. — Із Ейбового журналу проведених операцій. Та, кого він тренував сам.

— Так. Вона живе у Великому Вітрі. Не хоче бути знайденою, тому обережна. — Потім він звернувся до свого порожняка: — Хорейшіо, карта в сейфі…

Порожняк промимрив щось у відповідь, підскочив до стіни та відхилив убік картину, під якою виявився маленький сейф. Поки Хорейшіо крутив цифрове коліща, я зосередився на Ейчеві. Я відчував, як він невпинно слабшає.

Я стиснув йому руку.

— Ейче, я маю дещо знати.

Він залишав цей світ, і думка про те, що ця остання та найнадійніша ниточка, яка вела мене до розгадки секретів мого діда, от-от обірветься, змусила мене дещо згадати. Дещо таке, що я намагався поховати в безвісті, звідтоді як почув це.

— Навіщо комусь називати мого діда вбивцею?

Ейч глянув на мене ще уважніше, ніж раніше.

— Хто тобі це сказав?

Я нахилився майже впритул до нього. Його трусило. Я швидко переповів йому ті божевільні речі, у яких Ліо звинуватив Ейба. Викрадення його хрещениці. Убивства людей. Не просто людей — малюків.

Ейч міг би сказати: «Усе це зробили витвори». Або просто міг сказати: «Це брехня». Але він не сказав нічого подібного.

Він сказав:

— Отже, ти знаєш.

У моїх очах на мить усе розпливлося. І в мені, наче вірус, стали нестримно множитися сумніви.

— Що ви маєте на увазі? Про що ви кажете?

Я схопив Ейча за плечі. Я став його трусити. Порожняк закричав, обвився язиком навколо моєї талії та відтягнув мене від Ейча. Затим я пролетів десь через половину кімнати і, приземлившись, проїхався ще трохи по підлозі, поки мене не спинила ніжка столу.

Неймовірно жахливий здогад заволодів мною — що звинувачення Ліо були правдою. Що це й був секрет мого діда: він не намагався захистити мене від утрати мною звичайного життя, від порожняків або від якоїсь таємничої ватаги ворогів у чорних автомобілях. Він захищав мене від себе.

Я підвівся з підлоги. Порожняк зашипів на мене, нахилившись над Ейчем, не даючи мені на нього глянути. Мовою порожняків я наказав йому відійти, але він опирався мені. Або, може, Ейч та порожняк удвох опиралися мені в цю мить.

Я побіг на порожняка з криком: «Геть! Геть! Відійди від нього!» — і той відійшов від Ейча та відразу ж стрибнув на стелю, де причепився язиками за люстру. За якусь частку секунди я встиг звернути увагу на одну чудернацьку деталь: зі стелі звисав цілий ліс