read-books.club » Детективи » Правда про справу Гаррі Квеберта 📚 - Українською

Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Правда про справу Гаррі Квеберта" автора Жоель Діккер. Жанр книги: Детективи / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 120 121 122 ... 166
Перейти на сторінку:
якоїсь причини телепнулося у прірву. Молюся тільки за одне: аби лише не підлітки були… Приїхали цілуватися вночі й не поставили авто на ручне гальмо.

— О господи! — прошепотів Венслоу. — Я теж сподіваюся, що це не діти.

Він оглянув частину майданчика, що прилягала до урвища. Поміж асфальтом і початком схилу була довга смуга землі. Він пошукав сліди — видерту траву й поламану ожину в тому місці, де авто покотилося з кручі.

— Гадаєте, авто не зупинилося? — запитав він лісника.

— Авжеж. Скільки вже просять поставити загорожу. Це точно діти. Хильнули по чарчині й не загальмували. Бо тверезому треба дуже постаратися, щоб не загальмувати біля краю майданчика.

Катер завершив свою роботу й відійшов од кручі. Чоловіки побачили авто, що теліпалося на стрілі. Венслоу зв’язався по радіо з береговою охороною.

— Яке авто? — запитав він.

— «Шевроле монте-карло», — відповіли йому. — Чорний.

— «Шевроле монте-карло»? Підтвердьте, це чорний «шевроле монте-карло»?

— Підтверджую. Номери нью-гемпширські. Всередині труп. Моторошне видовище.

*

Уже дві години ми теліжилися гуркітливим службовим «крайслером» Ґегаловуда. Це було у вівторок, 22 липня 2008 року.

— Сержанте, може, я сяду за кермо?

— Тільки не ви.

— Ви дуже повільно їдете.

— Я їду обережно.

— Це не авто, сержанте, а бляшанка.

— Це авто поліції штату. Майте повагу до нього.

— Тоді це бляшанка поліції штату. Може, хоч музику ввімкнемо?

— І не мрійте, письменнику. Ми не дівчатка на прогулянці, у нас розслідування.

— Знаєте, мабуть, я напишу в книжці, що ви водите авто, як старенький дідок.

— Увімкніть музику, письменнику. І якомога гучніше. Щоб я більше вас не чув, аж поки ми приїдемо.

Я зареготав.

— Гаразд, нагадайте, що це за чоловік. Даррен…

— …Венслоу. Служив у поліції Саґамора. Його викликали, коли рибалки знайшли розбите авто з Лютером.

— Чорний «шевроле монте-карло».

— Так.

— Здуріти можна! Чому ж ніхто не побачив зв’язку?

— А я звідки знаю, письменнику. Оце і маємо з’ясувати.

— А що робить тепер Венслоу?

— Вийшов на пенсію кілька років тому. Тепер разом із двоюрідним братом тримає гараж. Ви що, записуєте?

— Так. Що сказав він вам учора по телефону?

— Та нічого особливого. Здається, здивувався. Сказав, що вдень його можна знайти в гаражі.

— А чому ви його по телефону не запитали?

— Найкраще спілкуватися віч-на-віч, письменнику. По телефону очей не видно. Це для таких слабаків, як ви.

Гараж стояв на в’їзді до Саґамора. Ми знайшли Венслоу біля старого «б’юїка»: він колупався у двигуні. Чоловік вигнав брата з кабінету, запросив нас туди, поскидав зі стільців теки зі звітністю, щоб ми могли сісти, довго мив руки над умивальником, а потім зварив кави.

— Ну? — запитав він, наливаючи нам каву. — Що таке сталося, аж до мене з’явилася поліція штату Нью-Гемпшир?

— Я вам уже вчора казав, — мовив Ґегаловуд. — Ми розслідуємо обставини смерті Ноли Келлерґан. І нас, зокрема, цікавить автокатастрофа на вашій дільниці 26 вересня 1975 року.

— Чорний «монте-карло»?

— Так. Як ви дізналися?

— Ви розслідуєте цю справу. А я й сам тоді подумав, що це якось пов’язано.

— Справді?

— Авжеж. До речі, тому і пам’ятаю про це. Маю на увазі, бо з часом деякі події забуваються, а деякі врізаються в пам’ять. Той випадок важко забути.

— Чому?

— Знаєте, якщо ви полісмен у маленькому містечку, то аварії на шляхах — чи не найважливіше, з чим випадає стикатися. Я про те, що за весь час моєї служби трупи бачив лише у дорожньо-транспортних пригодах. Але тут було інше: у попередні тижні нас підняли по тривозі через зникнення дівчинки в Нью-Гемпширі. Всі старанно шукали чорний «шевроле монте-карло», нам наказали пильнувати. Пам’ятаю, за тієї пори я під час патрулювання тільки те й робив, що ловив «шевроле» всіх кольорів, схожі на ту модель, і перевіряв їх. Адже чорний «шевроле» можна легко перефарбувати. Одне слово, дуже цим перейнявся, як і решта полісменів: ми хотіли будь-що знайти ту дівчинку. І ось нарешті якось уранці, коли я був на чергуванні, берегова охорона сповістила, що піднімає авто біля узгір’я в бухті Сансет. І вгадайте, якої марки те авто…

— Чорний «монте-карло».

— Так отож. З нью-гемпширськими номерами. І з трупом усередині. Досі пам’ятаю, як оглядав його: впавши з кручі, авто перетворилося на млинець, а від чолов’яги сама лемішка лишилася. Ми знайшли там документи на ім’я Лютера Калеба. Добре це пам’ятаю. Обнишпорили кожен сантиметр, та нічого цікавого не знайшли. Автівка належала великій компанії з Конкорда, «Стерн лімітед». Треба сказати, вода сильно там усе попсувала. Але ми таки знайшли скалки від ущент розтрощеної пляшки з-під віскі. У багажнику — лише валіза з одягом.

— Речі?

— Так. Щоправда, небагато.

— І що ви зробили потім? — запитав Ґегаловуд.

— Що й належить: почав надсилати запити, з’ясовувати, хто цей чоловік, що він тут робив і коли загримів із кручі. Шукав усе про Калеба і вгадайте, що знайшов?

— Скаргу до аврорівської поліції за сексуальні домагання, — іронічно вкинув Ґегаловуд.

— Точно! А ви звідки знаєте?

— Та знаю.

— Тієї миті я подумав, що це вже не просто збіг. Спершу з’ясував, чи не заявляв хтось про його зникнення. Досвід роботи з дорожніми пригодами показує, що завжди знаходяться родичі, які розшукують зниклого. І це часто дає змогу ідентифікувати жертву. Але й тут нічого не було, ніяких заяв. Дивно, правда ж? Я відразу ж зателефонував до компанії «Стерн лімітед», щоб дізнатися бодай щось. Сказав, що знайшов їхній автомобіль, і тут мене попросили зачекати: зазвучала музика, й за хвилю мене з’єднали з паном Елайджею Стерном. Нащадком роду Стернів. Особисто. Я пояснив йому ситуацію, запитав, чи не зникало його авто, і він відповів, що ні, не зникало. Я розповів про чорний «шевроне», і Стерн заявив, що на ньому зазвичай їздив його водій, коли не був на роботі. Тоді поцікавився, коли він востаннє бачив свого водія. Стерн сказав, що той пішов у відпустку. Я запитав: «А давно він пішов?» — «Кілька тижнів тому». — «А де він у відпустці?» Він відповів, що не знає. Усе це видалося мені дуже дивним.

— І як ви вчинили? — запитав Ґегаловуд.

— Я подумав, що ми знайшли головного підозрюваного. І відразу ж зателефонував начальникові поліції Аврори.

— Ви дзвонили Праттові?

— Аякже. Ага, саме так його і звали: Пратт. Я сповістив йому про ту знахідку. Адже він керував розслідуванням.

— І що він?

— Приїхав того ж таки дня. Подякував мені, уважно вивчив справу. Був дуже приязний. Оглянув авто і сказав, що, на жаль, воно не схоже на модель, що він переслідував, та й сумнівається він уже, чи то був «шевроле монте-карло» чи

1 ... 120 121 122 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда про справу Гаррі Квеберта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"