Читати книгу - "Місто дівчат"

бути. І здогадалась (бо я маю чуття на таке), що ти взагалі не хотіла весільної сукні. Я була готова побитися об заклад, що весільні сукні здавалися тобі надміру сентиментальними, старомодними й принизливими для жінки. Я поставила б мільйон до одного на те, що ти планувала одягнути в день весілля те саме, у чому прийшла того дня: вільну блузку, джинсову спідницю на запáх і туфлі-сабо.

— Приємно познайомитися, докторко Ґрекко, — сказала я.

Маю надію, тобі сподобалось, що я звернулася до тебе саме так. (Пробач, але за весь той час я наслухалась стільки історій про тебе, що аж сама трохи пишалася твоїм званням!) Ти мала бездоганні манери.

— Навзаєм, Вівіан, — відповіла ти, усміхнувшись так тепло, як тільки могла, зважаючи на те, що тобі явно хотілось опинитися де завгодно, аби не тут.

Ти видалась мені надзвичайно ефектною жінкою, Анджело. Ти була не така висока, як твій батько, але мала таку ж виразну зовнішність, як він. Ті самі глибокі карі очі, що дивились допитливо й водночас із підозрою. Твій інтелект мало не відчувався на дотик. Ти мала густі й широкі брови, і мені сподобалось те, що ти, схоже, їх ніколи не вискубувала. А ще ти, як і твій тато, була сповнена невгамовної енергії. (Не такої невгамовної, як він, звичайно, — на щастя! — та все ж це відразу впадало у вічі.)

— Я чула, ви виходите заміж, — сказала я. — Вітаю!

Ти відразу перейшла до справи.

— Я не дуже люблю весілля…

— Прекрасно вас розумію, — відповіла я. — Можете мені не вірити, але я теж від них не в захваті.

 — У такому разі дивна у вас робота, — сказала вона, і ми обидві розсміялися.

— Послухайте, Анджело. Ви не мусите тут бути. Я анітрохи не ображусь, якщо ви не захочете шити весільну сукню.

Тут ти, схоже, вирішила трохи відступити від свого — напевно, злякалась, що образила мене.

— Ні, я рада, що прийшла, — відказала ти. — Мій батько дуже цього хотів.

— Так, я знаю, — мовила я. — Ваш батько — мій добрий приятель і найкращий чоловік з усіх, кого я знаю. Але в моїй справі мене не дуже цікавить, що там каже чийсь тато. Чи мама. Мене цікавить тільки думка нареченої.

 Коли ти почула слово «наречена», тебе аж пересмикнуло.

З досвіду знаю, що жінок, які виходять заміж, можна поділити всього на два типи: ті, які умлівають від самої лише думки, що от-от стануть нареченими, і ті, яким від цієї думки стає зле, але вони все одно налаштовані на рішучий крок. Я відразу зрозуміла, з якою жінкою мала справу.

— Можна вам щось сказати, Анджело? — запитала я. — І ще — ви не будете проти, якщо ми перейдемо на «ти» і я називатиму вас на ім’я?

Так дивно було вимовляти твоє ім’я, коли ти стояла переді мною, — таке близьке мені ім’я, яке я чула роками!

— Ні, не проти, — відповіла ти.

— Чи можу я припустити, що всі атрибути традиційного весілля здаються тобі осоружними й відразливими?

— Так і є.

— І якби твоя воля, ти просто сходила б у канцелярію округу під час обідньої перерви й підписала б папірець? Або, може, взагалі не давала б шлюбної обіцянки, а підтримувала б собі далі стосунки, не втягуючи в це державу?

Ти усміхнулася. Знову той проблиск інтелекту.

— Ти читаєш мої думки, Вівіан.

— Значить, хтось інший хоче, щоб у тебе була повноцінна весільна церемонія. І хто ж це такий? Твоя мама?

— Вінстон.

— Он як. Твій наречений.

Знову та гримаса. Я невдало вибрала слово.

— Твій партнер. Напевно, так краще казати.

— Дякую, — відповіла ти. — Так, це Вінстон наполягає на церемонії. Хоче, щоб ми стали перед усім світом і, як він каже, оголосили про своє кохання.

— Дуже мило.

— Мабуть. Ні, я справді його кохаю. Але я б залюбки послала когось замість мене, щоб пережив той день.

— Тобі не подобається бути в центрі уваги, — сказала я. — Твій тато мені не раз розповідав.

— Терпіти цього не можу. І білої сукні я теж не хочу вдягати. Смішно якось у моєму віці. Але Вінстон мріє побачити мене в білому.

— Більшість чоловіків про це мріє. У білій сукні є щось таке — ну, крім обридливого натяку на невинність, — що ніби вказує їм: це особливий день. Демонструє чоловікові, що він обраний. З роками я зрозуміла, наскільки це для них важливо — побачити, як наречена йде до них у білій сукенці. Вони відразу почуваються впевненіше. Ти не уявляєш, які деякі чоловіки закомплексовані.

 — Цікаво, — сказала ти.

— Я вже всілякого надивилась.

До того часу ти вже трохи розслабилась і почала роззиратися довкола. Підійшла до стійки із взірцями, де купчилися хмари криноліну, атласу й мережива. Зі стражденним виразом взялася перебирати сукенки.

— Анджело, — мовила я, — можу тебе вже попередити: жодна з них тобі не сподобається. Ти такого на себе не вдягнеш.

Ти безсило опустила руки.

— Справді.

 — Послухай. Я зараз не маю нічого, що б тобі личило. Та я й не дозволила б тобі вдягнути котрусь із тих сукенок. Точно не такій дівчині, яка у десять років сама ремонтувала свій велосипед. В одному розумінні, моя дорогенька, я старомодна кравчиня, бо вважаю, що сукня має бути припасована не лише до фігури жінки, а й до її інтелекту. У цьому салоні нема сукні, яка б відповідала твоєму розуму. Але в мене є одна ідея. Ходімо в мою майстерню. Випиймо чаю. Маєш трохи часу?

Я ніколи не запрошувала наречених до своєї майстерні в кінці салону, де завжди панував розгардіяш. Я воліла, щоб клієнтки перебували в гарному, чарівному просторі, що його ми з Марджорі облаштували в передній частині будівлі. Там були кремові стіни, вишукані французькі меблі й рябе сонячне світло, що лилося крізь вітрину. Річ у тім, що мені подобалось підтримувати ілюзію жіночності, в якій кортіло перебувати більшості наречених. Але я бачила, що ти не хотіла жити в ілюзіях. І тому вирішила, що тобі буде затишніше там, де відбувається вся робота. Крім того, я хотіла показати тобі одну книжку, а вона якраз у майстерні й лежала.

Тож ми пішли туди, і я заварила чаю. А тоді принесла альбом із давніми весільними фотографіями, що його Марджорі подарувала мені на Різдво. Я розгорнула на сторінці, на якій було фото француженки 1916 року. Вона була вбрана у просту сукню циліндричної форми без жодної оздоби, яка сягала їй трохи вище за кісточки.

— Я уявляю тебе в