Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

мене порізати. Це заронило в його голову ідею. Він почав думати, що коли до цього дійде, можна буде видати мою смерть за роботу того бідолахи Браяна Мазерса. Далі він пішов би до матері, перевів би її годинник і спробував би розіграти вже перевірений трюк. Він хворий на голову. Але при тому хитрий покидьок.

Більше говорити не було про що. Коли виходили з пабу, Аджимен, який з нервовою наполегливістю платив за всі напої, несміливо спробував запропонувати Страйкові гроші — про фінансову скруту останнього багато писали у пресі. Страйк відмовився від пропозиції, але не образився. Він бачив, що молодий сапер ще не звик до думки про свої величезні статки; що він опирається цій відповідальності, цим вимогам, спокусам, необхідності приймати рішення; що він скоріше нажаханий, ніж радий. Звісно ж, не відпускало його і страшне й непозбувне розуміння того, як саме ці мільйони потрапили до його рук. Страйк здогадувався, що думки Джони Аджимена скачуть від товаришів у Афганістані до спортивних машин й образу його єдинокровної сестри, що мертва лежить на снігу. Кому, як не солдату, розуміти примхливість фортуни, випадковість виграшів і програшів?

— Він же своє отримає, правда? — зненацька спитав Аджимен, коли вони вже прощалися.

— Звісно ж, отримає,— відповів Страйк.— Газети про це не написали, але поліція знайшла телефон Рошель у сейфі його матері. Він не наважився його викинути. Бристоу змінив код на сейфі, щоб ніхто його не відчинив: 030483. Великдень 1983 року: день, коли він убив мого друга Чарлі.

То був останній день Робін на роботі. Страйк запрошував і її на зустріч із Джоною Аджименом, якого вдалося знайти великою мірою її зусиллями, але Робін відмовилася. Страйк підозрював, що вона навмисне віддаляється від справи, від роботи, від нього. Йому сьогодні треба було поїхати до Центру для ампутантів при Лікарні королеви Марії; коли він повернеться з Роугемптона, її вже не буде. На вихідні Метью забирає її до Йоркшира.

Кульгаючи назад до офісу серед хаосу дорожніх робіт, які все тривали, Страйк думав, чи побачить він ще колись свою тимчасову секретарку, і мав з цього приводу великі сумніви. Не так давно тільки тимчасовість домовленості з нею примирювала його з присутністю Робін, але тепер він розумів, що сумуватиме за нею. Вона поїхала з ним на таксі до шпиталю, загорнувши його закривавлену руку у свій тренч.

Спалах громадської уваги до справи Бристоу пішов Страйковому бізнесу на користь. Скоро, можливо, йому справді знадобиться секретарка; і дійсно, під час стражденного сходження нагору сходами він почув з офісу голос Робін, яка казала у телефон:

— ...на вівторок, бо, боюся, весь понеділок містер Страйк буде зайнятий... Так... цілком... У такому разі я запишу вас на одинадцяту годину. Так. Дякую. До побачення.

Коли Страйк увійшов, вона розвернулася до нього на офісному- стільці.

— І як цей Джона? — спитала вона.

— Гарний хлопець,— відповідь Страйк, усідаючись на продавлений диван.— Від усієї ситуації у нього голова обертом. Але інакше б десять мільйонів дісталися Бристоу, тож хлопець якось упорається.

— Поки тебе не було, дзвонило троє потенційних клієнтів,— повідомила Робін,— але щодо останнього у мене є певні сумніви. Можливо, це знову журналіст. Йому було цікавіше говорити про тебе, ніж про власну проблему.

Таких дзвінків було уже чимало. Преса радісно вхопилася за багатогранну історію, яка мала все, що так люблять газети. Страйк почав постійно з’являтися на шпальтах. Головно використовували, на його велику втіху, фотографію десятирічної давнини, коли він ще був «червоним беретом»; але розкопали й фото його батька, його дружини і «суперґрупі».

Багато писали про некомпетентність поліції; з’явилося фото Карвера, який біжить кудись вулицею — куртка розмаяна вітром, видно плями поту під пахвами; але Вордла, красеня Вордла, який допоміг Страйкові спіймати Бристоу, журналісти й особливо журналістки поки що щадили. Та головним чином новинарі бенкетували — знову — на трупі Лули Лендрі; у кожній статті на цю тему з’являлися фото бездоганного обличчя мертвої моделі, її стрункого, витонченого тіла.

Робін щось говорила; Страйк не слухав, бо його увагу притягував біль у нозі й у руці.

— ...про всі папки і твій щоденник. Бо тобі потрібна буде людина, яка цим займатиметься; ти з усім сам точно не впораєшся.

— Не впораюся,— погодився він, спинаючись на ноги; він планував зробити це пізніше, коли вона буде виходити, але і зараз цілком слушна мить, та ще й нагода встати з дивана — страшенно незручного.— Слухай, Робін, я тобі так і не подякував як слід...

— Та подякував,— поспішно відповіла вона.— У кебі дорогою до шпиталю — і все одно не треба. Мені все сподобалося. Дуже сподобалося.

Страйк кульгав до кабінету і не розчув, що її голос звучав здушено. Подарунок він сховав на дні солдатського мішка.

Упакований він був жахливо.

— Ось,— сказав Страйк.— Це тобі. Без тебе у мене б нічого не вийшло.

— О,— вимовила Робін, і Страйк був водночас зворушений і стривожений, коли побачив, що по її щоках покотилися сльози.— Не треба було...

— Розгорнеш удома,— почав він, але було вже пізно; пакунок просто-таки розвалився у неї руках. З нещільно загорнутого паперу на стіл вислизнуло щось ядучо-зелене. Робін ахнула.

— Ти... О Боже мій, Коморане...

Вона підняла сукню, яку міряла і так уподобала у «Вашті», й понад нею дивилася на нього — обличчя рожеве, очі мокрі.

— Тобі це не по кишені!

— А от і по кишені,— відповів Страйк, спираючись на стіну, що було трохи зручніше, ніж сидіти на дивані.— Роботи по вуха. Ти була неймовірна. Твоїм новим роботодавцям дуже пощастило.

Робін похапцем витирала очі рукавом сорочки.

Схлипнула, вимовила щось нерозбірливе. Намацала серветки, які купила з «каси» на випадок клієнтів штибу місіс Гук, висякалася, витерла очі й вимовила, забувши про зібгану зелену сукню в себе на колінах:

— Я не хочу йти!

— Робін, я не можу тебе собі дозволити,— глухо відповів Страйк.

Не те щоб він про це не думав; учора ввечері він лежав на розкладачці й усе лічив гроші, намагаючись вирахувати зарплатню, яка не здалася б образливою у порівнянні з медійною агенцією. Нічого не виходило. Він більше не міг відкладати виплату найбільшого свого боргу; орендна плата збільшувалася, і треба було знайти собі житло, а не ночувати в офісі. Найближчі перспективи значно покращилися, але далі лежала невідомість.

— Я не чекаю, що ти мені платитимеш стільки, скільки