Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Поки Овдіюк і Масло складали свої списки, голодомор почали обговорювати й у газеті «Літературна Україна». Тут були надруковані уривки з книжки Володимира Маняка і Лідії Коваленко, в якій автори стверджували, що цей голод був актом геноциду українського народу. В газеті був опублікований також заклик до тих, хто пам’ятав голодомор, написати Маняку та Коваленко. Овдіюк написала Маняку, і він приїхав до Таргана, записав її свідчення й оприлюднив її список жителів села, які стали жертвами цього голоду.

Зустріч Овдіюк із Маняком стала в певному сенсі доленосною. Він запросив її до Києва, щоби вона виступила зі своїми свідченнями на симпозіумі, присвяченому голодомору, а потім, коли постало питання про місце для вшанування пам’яті його жертв, він обрав Тарган.

«Те, що трапилося в 1933 році, — говорив Маняк, — перевершило найчорніші мрії всіх катів світу. Злочинці займали високі посади в комуністичній системі й повернули свій каральний меч проти власного народу. В землі лежать 9 мільйонів наших людей. В історії ще не було подібних актів звірячої жорстокості».

Поки він говорив, тисячі свічок відблискували ореолами на обличчях людей у натовпі.

«Не існує аналогів такого злочину держави проти власного народу. Голодомор був спрямований проти України й конкретно проти кожного села. Саме село зберігало національний дух, національну мову та звичаї».

У натовпі почали співати «Ще не вмерла України...». Йоан, єпископ Житомирської єпархії, закликав усіх берегти «невмирущу пам’ять про безневинних, замордованих голодом». Люди хрестилися та молилися. Народний ансамбль виконав пісню «Червона калина», присвячену національному дереву України. Після поминальної вечері опівночі, народ став розходитися.

Повертаючись до села при світлі місяця, Овдіюк і Масло пройшли повз кілька останніх будинків і ряд плакучих верб, що їх колись проминав віз із виснаженими мертвими тілами на шляху до поховальної ями на цвинтарі.

Овдіюк згадувала маленьку дівчинку, яка відмовлялася розлучатися зі своєю вмираючою матусею, а та намагалася залишити її на найближчому залізничному переїзді в сподіванні на те, що дівчинку підбере міліція і її віддадуть на усиновлення. «Ох, дівчинко, — думала вона з болем у серці, — чи живеш ти ще на цій українській землі, де померла твоя мати?»

Після поминальної служби за загиблими від голоду жителями Таргана Овдіюк ще довго згадувала роки мовчання про голодомор і зрозуміла, що в країні щось кардинально змінилося. Рік за роком вона вчила школярів радянської історії як історії «великих звершень», включно з колективізацією. Тепер же про той голод говорять відкрито. У церкві в сусідній Пархомівці регулярно правлять служби за жертвами голодомору.

Однак найбільша зміна відбулася в політичній свідомості. Дізнавшись більше про жахи голодомору, люди стали вбачати свого кривдника в Кремлі. Впродовж багатьох років українське село зберігало традиції та мову, але не виявляло інакомислення. Тепер же настрої, що довго залишалися прихованими в мовчазних серцях селян, почали поділяти мешканці всієї республіки.

Місто прийшло до них.

Після церемонії в Таргані націоналізм почав поширюватися українським суспільством, зачепивши зрештою навіть збройні сили. Кульмінацією прагнення України до незалежності стала проведена в Києві 27 липня 1991 року нарада українських офіцерів, присвячена підготовці до створення незалежної армії.

Восени 1990 року влада комуністичної номенклатури в Україні захиталася під подвійними ударами гласності та дедалі глибшої економічної кризи. 14 вересня Львів став шістнадцятим містом Західної України, де був знесений пам’ятник Леніну, а по всій республіці з магазинів зникли продукти й простяглися кілометрові черги за бензином.

30 вересня понад 100 тисяч людей зібралися перед будівлею Ради Міністрів у Києві на мітинг із вимогою виконання декларації про суверенітет. Потім вони спустилися на Хрещатик, де до них стали приєднуватися інші, аж поки загальна кількість демонстрантів не сягнула 200 тисяч, утворивши найбагатолюднішу в історії Києва антирадянську демонстрацію. Студенти з тією самою вимогою встановили намети на площі Жовтневої Революції й оголосили початок голодування. Число голодувальників на площі постійно зростало, і цю кризу було розв’язано лише з відставкою прем’єр-міністра Віталія Масола.

17 березня, на всесоюзному референдумі, 70 відсотків жителів України проголосували за збереження СРСР, але 83 відсотків відповіли «так» на запитання, чи має Україна входити до складу СРСР на засадах Декларації про державний суверенітет України. По регіонах результати голосування були дуже різні. В Західній Україні лише 15 відсотків виборців були за збереження Радянського Союзу, а в російськомовній Східній Україні таких виявилося до 80 відсотків.

На початку 1991 року серед комуністів у Верховній Раді намітився розкол. «Імперські» комуністи підтримували запропонований Москвою союзний договір, який передбачав централізоване управління фінансами, митницею, КДБ, армією та всесоюзними підприємствами. Водночас комуністи національної або «суверенної» спрямованості були за те, щоб українською промисловістю керував Київ. Під впливом дедалі міцніших націоналістичних настроїв у республіці «суверенні» комуністи почали складати в Раді незаперечну більшість.

Тим часом ухиляння від військового призову в Західній Україні стало майже повсюдним явищем. У пресі з’являлися численні повідомлення про смерті призовників Радянської Армії внаслідок нещасних випадків або так званої «дідівщини», й у всій Україні лунала вимога, щоби солдати з України служили тільки на території республіки.

2 лютого, незважаючи на застереження командування Радянської Армії та активне стеження з боку КДБ, група з двохсот українських офіцерів зібралася в Києві й ухвалила резолюцію з вимогою про створення окремих українських збройних сил як логічний наслідок Декларації про суверенітет.

У квітні та травні 1991 року пожвавлення в середовищі українських офіцерів тривало. Попри перешкоди та погрози відплатою з боку командування, офіцери, які збиралися в Києві в лютому, готували проведення в столиці в липні установчого з’їзду незалежної Спілки українських офіцерів.

Полковник Вілен Мартиросян дивився на чотириста офіцерів, які заповнили залу Київського будинку офіцерів 27 липня, і готувався до виступу. Атмосфера в залі була такою напруженою, що багато хто з офіцерів не наважився прийти в однострої. Мартиросян, утім, був у військовій формі. «Це просто неприпустимо, — сказав він, щоби матері доводилося боятися, що її сина вб’ють в армії. В українській армії такого не буде».

Будівля була оточена військовими патрулями, які мали наказ заарештовувати офіцерів в одностроях, а Борис Шариков, начальних політуправління Київського військового округу, погрожував кинути делегатів з’їзду в Дніпро. Всередині Будинку офіцерів міліціянти зі Західної України з жовто-блакитними нарукавними пов’язками з написом «Охорона» патрулювали приміщення і перевіряли посвідчення у журналістів. Проте ходили чутки про майбутній військовий трибунал і про силовий розгін з’їзду.

Мартиросян представив з’їзду жінок із об’єднання «Солдатські матері України».