Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Чи припала вам до вподоби музика, яку виконали для нас місіс Закс і містер Гепберн? — поцікавився він.

— Я просто сказав… — почав був найстарший Вудз, але обірвав сам себе.

— Що саме ви просто сказали? — тихо, але різко спитав Вінчінтеллі.

— Нічого, — відповів Воллес Вудз.

Вінчінтеллі озирнувся й на якусь мить затримав очі на дівчині у дверях. Підсвідомо він відчув невдоволення її позою. Ось таке стояння на порозі видавало скоріше відцентрові, ніж доцентрові настрої. Дівчину манило до червневого пополудня, до земель, що здіймалися хвилями пагорбів, стелилися гладінню й повнилися пригодами, як безкраїй океан. Щось муляло на душі італійцеві, схильному до зовсім інших настроїв: завдяки дівчині в білому це місце стало йому незмінним центром світу.

Вінчінтеллі зробив обхід кімнат — швидше й нервовіше, ніж зазвичай. Там поздоровкався, там сказав щось веселе, пожартував, там привітав з успіхом музикантів-любителів і, нарешті, пройшов повз Кей Шейфер, а та навіть голови до нього не повернула.

Тоді він знову опинився в сусідстві братів Вудзів, які досі стояли разом.

— Вам би частіше спілкуватися з іншими людьми, — дорікнув він. — Не будьте таким ексклюзивним тріумвіратом.

— Yo no quiero[26], — швидко й презирливо відказав середульший брат.

— Як знаєте, я не дуже добре говорю іспанською, — спокійно сказав Вінчінтеллі. — Нам набагато краще балакати англійською.

— Yo non hablo Inglese[30], — запевнив містер Вудз.

— Навпаки, ви чудово володієте англійською мовою, містере Вудз. Ви народилися й виросли американцем, як і ваші брати. Ми ж це знаємо, хіба ні? — Самовпевнено реготнувши, Вінчінтеллі видобув кишенькового годинника. — Пів на третю. Ми всі маємо діяти за нашим розкладом.

Він рвучко відвернувся, і це був своєрідний сигнал, на який люди в кімнаті — поодинці й попарно — рушали з місця й помалу виходили.

— Поїзд вирушає, — співуче обізвався наймолодший Вудз, — із Нью-Йорка[31], Нью-Гейвена та Гартфорда — до Пелема, Гриніджа, Південного Норвока й Норвока! — Його голос раптово піднявся, аж залунав на всю кімнату. — Вест-Пойнт! Ларчмонт! Нью-Гейвен!! І дальші станції призначення!!

До нього швидко підбігла медсестра.

— Годі, містере Вудз. — Її вишколений голос виражав осуд без тіні гніву. — Нам не можна здіймати такий галас. Ми підемо до теслярської майстерні, де…

— Поїзд відходить від шлагбаума номер дванадцять…

Голос наймолодшого Вудза зійшов на плачливу, але й далі звучну каденцію, коли той слухняно простував із медсестрою до дверей. Слідом за ним рушили й брати, кожен у такому ж супроводі.

Зітхнувши й востаннє кинувши оком на простори, так само зробила міс Шейфер. Але зупинилася, коли в кімнату квапливо ввійшов невеличкий коротконогий чоловічок із черепашачим тулубом і бобровими бакенбардами.

— Привіт, батьку, — сказала вона.

— Привіт, моя люба.

— Негайно зайдіть до мого кабінету, — звернувся він до Вінчінтеллі.

— Слухаюся, професоре Шейфер.

— Коли ти від’їжджаєш, батьку? — спитала Кей.

— О четвертій.

Здавалося, професор не помічає дочки, та й вона не квапилася побажати йому щасливої дороги. Обмежилася тим, що трохи наморщила молоду шкіру на лобі, глянувши на свого годинника, та й вийшла.

Професор Шейфер і доктор Вінчінтеллі пішли до професорового кабінету в тій же будівлі.

— Мене тут не буде три-чотири дні, — почав Шейфер. — Ось вам деякі важливі моменти, на які треба звернути увагу. Міс Каценбо хоче покинути нашу клініку, а що немає письмового рішення про її лікування, то ми не можемо перешкодити. Затримайте цю пацієнтку під будь-яким приводом, поки не приїде з Нью-Йорка її сестра. Це очевидний вияв параноїдальної шизофренії, але якщо сестра відмовляється оформити таке рішення, то що ми можемо вдіяти? — Шейфер знизав плечима й зиркнув на папери. — Містер Аренс схильний до суїциду. Пильно наглядайте за цим пацієнтом і забирайте всі дрібні предмети з його кімнати. Тут не завадить додаткова обережність. Пригадайте гольфові м’ячі, які ми знайшли в тілі містера Кейпса під час розтину. Гадаю, ми можемо розглянути випадок місіс О’Браєн і звільнити її. Поговоріть із нею і напишіть її родичам.

— Гаразд, професоре, — сказав Вінчінтеллі, пильно занотовуючи.

— Перемістіть Карстерза в «Кедри». Вночі, коли повний місяць, він нявкає й не дає людям спати. Зрештою, є загальні рекомендації та рутинні записи, які пояснять усе інше. Ось… — він сів у крісло, — ніби й усе. Може, ви хотіли б запитати мене ще про щось?

Вінчінтеллі задумливо кивнув.

— Так. Про братів Вудзів.

— Ви завжди непокоїтеся цими братами, — нетерпляче зауважив Шейфер. — Це не той випадок, у якому можна сподіватися на цікаві прогнози. Вудзам неухильно гіршає.

— Сьогодні, — відповів Вінчінтеллі, кивнувши на знак згоди, — я спробував завести їх на обід. Не вдалося. Брат, який уявляє себе оповісником на залізниці, кричав, коли виходив із кімнати.

— За десять хвилин мені пора піти, — сказав професор, глянувши на годинника.

— Дозвольте мені повторити їхню історію, — стояв на своєму Вінчінтеллі. — Брати Вудзи — це багаті й успішливі біржові маклери. Найстарший, Воллес, зламався вже наступного дня після краху на фондовій біржі[32] в 1929-му й потрапив сюди з кишенями, повними серпантинної стрічки. У Воллеса розвинулася манія відтинати людям волосся, і ми маємо клопіт, як тільки він запопаде ножиці. Був прикрий випадок із перукою місіс Ренард… Не кажу вже про те, як він із манікюрними ножичками добирався до вашого заросту.

Професор ніяково погладив бороду.

— Другий брат, Волтер, очолював департамент іноземних облігацій, — вів далі доктор. — Захворів після революцій у Південній Америці[33] й прибув сюди з нав’язливою ідеєю, що він може говорити тільки іспанською. Третій брат, Джон, який спеціалізувався на залізничних цінних паперах, був нормальний до кінця 1931 року, коли одного дня знепритомнів і отямився з переконанням, що він оповісник на Великому центральному вокзалі. Є ще четвертий брат, Пітер, — цілком здоровий бізнесмен.

Шейфер знову глянув на годинник.

— Все це так, докторе Вінчінтеллі, але я справді мушу залишити вас. Якщо порекомендуєте якусь особливу зміну в лікуванні цих пацієнтів, то ми можемо її випробувати після мого повернення.

Він почав запихати папери в портфель. Тим часом доктор понуро дивився на свого керівника.

— Але ж, професоре…

— Мені здається, що ми маємо зосередити інтерес на перспективніших випадках, ніж у братів Вудзів.

На тому професор Шейфер поспішив до дверей.

Кислий та невдоволений, Вінчінтеллі далі сидів у кабінеті. На письмовому столі спалахнула невелика червона лампочка, увійшла міс Шейфер. Доктор звівся.

— Чи пішов уже батько? — спитала Кей.

— Мабуть, ти ще зможеш його догнати.

— Це неважливо. Я тільки хотіла