Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Вінчінтеллі з неприхованим захопленням задивився на дівчину.

— Поглянеш на тебе, — сказав він, — і не повіриш, що ти зріла, сформована лікарка.

— Це треба сприймати як комплімент? — байдуже спитала вона.

— Так, комплімент твоїй молодості. Немає вищого покликання, ніж бути лікарем. Але бути психіатром… — у його очах засяяло піднесення, — це означає бути серед шляхтичів, самураїв медицини. А коли одного дня ти побачиш, як зростають чудові вежі нашого Інституту психіатричних досліджень, який дорівняє до Рокфеллерівського інституту[34]…

— Я вважаю, — повільно проказала Кей, — і то не від сьогодні, що ви перебуваєте на ранній стадії маніякально-депресивного психозу[35].

Доктор витріщився на свою співрозмовницю, та вона вела своє.

— Вважаю також, що невдовзі й у мене виявляться симптоми цього психозу, якщо не заберуся звідси. Як гадаю, батько бачить, що я зовсім не маю хисту до такої професії.

Кей Шейфер минуло двадцять три. Її високий зграбний стан виявлявся навіть під простою скромною білою сукнею. Карі очі мерехтіли жвавим вогником, зазвичай поважне обличчя часто віддзеркалювало наплив веселощів.

Однак сьогодні ця дівчина була серйозна, як і її мова, що велася далі.

— Чудове місце — як на невротичного молодого лікаря з високими амбіціями — може виявитися далеко не найкращим для вродливої дівчини.

Місяць тому Вінчінтеллі попросив руки Кей, і вона відмовила, підтвердивши свої слова сміхом. Тепер інстинкт застерігав, що ще не час попросити вдруге. Тривожила згадка про те, як вона зробила рух, ніби от-от вискочить із вікна.

— Це тому, що ти ще не можеш подивитися на свою роботу очима професіонала, — запевнив доктор таким тоном, ніби заспокоював маленьку дівчинку. — Дивлячись на важкохворих, ти почуваєшся пригніченою. Природне почуття, як на непрофесіонала, але воно не личить психіатрові. Це ж лише пацієнти, а в них навіть страждання якісно інакші, ніж наші. Можливо, й гостріші, але не такі, як у нормальних людей. Не варто приписувати, скажімо, тягловому коневі чуттєвість освіченої людини.

— Мені теж так здається, — згодилася Кей. — Знаю, що мій батько не може страждати через кожного пацієнта, якого лікує. Навпаки, від психіатричної практики він зачерствів. Я тільки кажу з усією скромністю, що не годжуся для такої роботи.

Вінчінтеллі підійшов до дівчини й став біля неї, навіть ніжно поклав руку на оголене передпліччя й відразу ж відсмикнув, неначе відчув, що бубнявіють пори.

— Дозволь мені допомогти тобі, Кей. Якби ти поєднала своє життя з…

Цю мову перервало клацання на столі професора Шейфера. Водночас засвітилася червона лампочка.

— Увійдіть, — роздратовано сказав Вінчінтеллі, відійшовши від Кей.

Це була професорова секретарка.

— Прийшов містер Пітер Вудз із Нью-Йорка, докторе.

— Містер Пітер Вудз… Так.

Доктор випростався. Його риси розм’якли, на обличчі з’явився вираз доброзичливості й сердечності, коли до кімнати увійшов Пітер Вудз. То був високий молодик близько тридцяти років, зі світськими манерами, приємною зовнішністю й міною пригніченості, яка буває в людини, обтяженої великою відповідальністю.

— Доктор Вінчінтеллі? — озвався він. — Як я зрозумів, професора Шейфера немає на місці.

— Проходьте, містере Вудз, я дуже радий зустрітися з вами. Шкода, що професор поїхав на певний час, але я маю справу, зокрема, з вашими братами, тож сподіваюся, що зможу його цілком задовільно замінити. Насправді…

Прибулець раптово звалився в крісло біля столу.

— Я прийшов не в справі братів, докторе Вінчінтеллі. У своїй власній.

Здригнувшись, Вінчінтеллі швидко обернувся до Кей.

— На тому все, міс Шейфер, — сказав він. — Маю поговорити з містером Вудзом.

Тільки тепер Пітер Вудз угледів, що в кімнаті є ще одна особа, й сіпнувся, помітивши, що його заяву почула така вродливиця. Тим часом Кей розглядала його — безперечно найпривабливішого з усіх чоловіків, яких вона бачила після того, як закінчила медичну школу. Дівчина уважно придивлялась, як рухаються руки, м’язи на обличчі й вуста, шукаючи ознак напруженості — одного з небезпечних виявів психічного розладу.

— Хочу побути наодинці з містером Вудзом, — наголосив Вінчінтеллі.

— Гаразд.

Коли Кей вийшла з кімнати, Вінчінтеллі, прибравши співчутливого вигляду, вигідно всівся у професоровому кріслі й схрестив руки.

— Отже, слухаю вас, містере Вудз.

Глибоко зітхнувши, той теж усівся в кріслі й зосередився на своїх думках.

— Як ви, мабуть, знаєте, я наймолодший член фірми, — почав він. — Напевно, тому й менш схильний турбуватися, ніж мої брати. Правду кажучи, мене не дуже занепокоїла катастрофа на фондовому ринку. У 1929 році ми були такі багаті… тоді я гадав, що навряд чи хтось дорівняється нам у цьому. Коли справи гіршали та й гіршали, я почувався паскудно, але все ж не так погано, як мої брати… А коли вони один за одним занепадали, я не міг зрозуміти, чому так стається. Обставини не виправдовували цього.

— Розповідайте далі, — заохотив Вінчінтеллі. — Я розумію.

— Мене турбують не важкі часи, а мої брати. Торік зламався Волтер, і відтоді я носився з думкою про те, що в нашій родині є спадкові порушення психіки, які можуть уразити й мене. Так було аж до минулого тижня.

Пітер Вудз зробив глибокий вдих.

— Минулої п’ятниці я повернувся з роботи до пентгауза, де мешкаю один, на Вісімдесят п’ятій стрит. Я дуже важко працював… Усю попередню ніч був на ногах, викурив безліч сигарет. А коли відчинив двері на всю цю велику тишу, я раптом відчув, що час настав: я божеволію.

— Розкажіть мені все, — нахилився вперед доктор. — Докладно опишіть, як це сталося.

— Що ж… я бачив… бачив…

— Ну ж бо, — понукав Вінчінтеллі.

— Я бачив кільця і кола. Вони оберталися й крутилися, як різнобарвні сонця та місяці.

Доктор знову відкинувся на спинку крісла.

— Це все?

— А хіба цього мало? — спитав Пітер Вудз. — Я ніколи раніше не бачив нічого подібного.

— Не було голосів? — допитувався Вінчінтеллі. — Не гуло в голові?

— Так, — відповів Пітер, — гуло, як на похмілля.

— Чи не боліла голова? Чи не було відчуття, що ви не той, ким себе вважали досі? Чи не з’являлося бажання накласти на себе руки? А чи не мучив вас жахливий страх?

— Не можу сказати, що було щось таке, крім останнього. Я страшенно боявся з’їхати з глузду.

— Розумію, — сказав доктор, сплівши пальці. Трохи помовчав, а тоді повів далі, твердим тоном: — Містере Вудз, найрозумніший вчинок за все ваше життя — те, що ви добровільно прийшли сюди під нашу опіку. Ви доволі хвора людина.

— Боже мій! — застогнав Пітер Вудз. — Маєте на увазі, що я можу стати таким самим, як мої брати?

— Ні, — рішуче заперечив Вінчінтеллі. — У вашому випадку ми можемо вчасно запобігти цьому.