Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Джордан! «Клівленд плейн дилер»!

— Кармайкл! «Коламбус ньюс»!

— Мартін! «Лайма геральд»!

— Раян! «Акрон ворлд»!

Чудно й жахно, немовби географічна карта Огайо збожеволіла, жодна миля не хоче стати квадратною, а міста скачуть із округу в округ. Мені пішла ходором голова.

Знову залягло безгоміння. Я зауважив рух посеред юрби, подібний до кіл на воді чи до хвиль, гнаних вітром на пшеничному лану.

— Чого ви хочете?! — глухо вигукнув я.

— Де Косґроув Гарден?! — відповіли в один голос півтисячі горлянок.

Усе викрито! Навколо мене снували репортери, вмовляючи, вимагаючи й погрожуючи.

— …Ви тримали це в секреті, правда ж?.. мало що не вийшло наяву… оплачує рахунки… чи не згодився б він на інтерв’ю?.. подайте нам цього старого дурисвіта…

Враз дивне хвилювання дійшло до краю поля людських голів та плечей і вляглося. З юрби завзято вибирався цибатий білявий молодик на подібних до ходуль ногах, і десятки рук охоче підштовхували його вперед, до мене. Ось він добрався до веранди… забирається вгору сходами…

— Хто ви?! — крикнув я.

— Моє ім’я — Елберт Вілкінз, — засапавшись, відповів він. — Це я всім розказав про цю справу.

Змовкнувши, Вілкінз випнув груди. Це ж велика мить, у якій він виступає безсмертним посланцем богів.

— Я впізнав Косґроува зразу ж, того самого дня, коли він приїхав! Подивіться… подивіться… — Ми всі енергійно подалися вперед. — Ось його боргова розписка на три долари вісімдесят центів, які він програв мені в покер. Я хочу одержати свої гроші!

Я видавець. Випускаю у світ усілякі книжки. Розглядаюся за книжкою, яку можна було б надрукувати накладом п’ятсот тисяч примірників[25][26] і продати. Нині в моді романи із спіритичним ухилом. Однак я б волів машинопис від запеклого матеріаліста — про заможних завсідників клубів і про розбишакуватих чорнявих дівчат… Або ж про кохання — цілком надійну річ. Адже кохати можуть тільки живі люди.

Кошмар (Фантазія в чорних тонах)

«“Кошмар”, — як зазначено в супровідній примітці Гарольда Обера, — це, звичайно, дуже неправдоподібна річ, зате добре викладена». Це фантазія в обставинах психіатричного закладу, розповідь про родинні зв’язки (у цьому закладі поміщено кількох братів і працюють медиками батько та дочка), є в ній також романтичний виток сюжету, присвячений упаданню молодика за дівчиною.

Уже в 1932 році Фіцджеральд добре знав, що всі приватні психіатричні установи дуже подібні одна до одної, навіть ексклюзивні й передові. Уперше його дружину Зельду госпіталізували в Європі 1930 року, а з лютого по червень 1932-го вона лікувалась у балтиморській клініці Фіппса. В основі «Кошмару» закладено питання про те, хто божевільний, а хто ні; про те, як визначають, що таке здоровий глузд, і скільки залежить від того, хто це здійснює. Безперечно, в цьому творі відображається також ілюзорне здійснення прагнень самого Фіцджеральда — порятунок когось здорового душевно від підступності й краху.

«Кошмар» відхилили «Колледж г’юмор», «Космополітан», «Ред бук» і «Сатердей івнінґ пост» — журнали, які регулярно й охоче публікували Фіцджеральдові твори. Саме завдяки кільком відмовам опублікувати це оповідання воно цікаве в наш час. Ну, а 1932 року читачі сподівалися від текстів із підписом «Ф. Скотт Фіцджеральд» чогось іншого; відповідно, чогось іншого вимагали й редактори. Час був доволі похмурий, і Фіцджеральд мав би бути літератором, що задля додаткового заробітку пише на догоду читачам. Звичайно, в цьому оповіданні місцями йдеться про багатство (брати мають готівку, а головний лікар психіатричної клініки потребує її), але описи пацієнтів і їх лікування не відповідали вимогам редакторів, які хотіли розваги та потіхи від автора. У квітні 1932-го він написав Гарольдові Оберу — сумно, але твердо: «“Кошмар” ніколи, ніколи й ні за яких умов не продаватиметься за гроші». У червні 1936 року Фіцджеральд сказав, що він і досі не опублікував цього оповідання, натомість «пограбував» його і використав майже всі найкращі пасажі в романі «Ніч лагідна». Машинопис «Кошмару» з авторськими правками олівцем перебував у власності Фіцджеральдових родичів до 15 червня 2012 року, коли його продали на аукціоні «Сотбі» у Нью-Йорку.

I

На самому початку я б хотів зауважити ось що. Не вірю, що все це колись трапилося насправді: надто вже воно гротескне, та ще й не вдалося мені з’ясувати місце подій і дізнатися справжні імена дійових осіб. Переказую цю історію так, як я її почув.

У милій місцині Нью-Гемпширу[27], на взимку білому, а влітку зеленому пагорбі, стоять один біля одного чотири чи п’ять будинків. Весняними надвечір’ями всі двері та вікна найбільшого й найвишуканішого з них широко відчиняються на тенісні корти. Там у літнє повітря часто злинають звуки скрипки та фортепіано. У приймальній кімнаті на першому поверсі панує жвавий рух, як на домашній вечірці. Прогулюючись терасою, можна побачити у вікнах, що сягають підлоги, людей, які грають у більярдній, або слухають жваву музику «Легкої кавалерії»[28] Франца фон Зуппе, або гуртом вишивають. Цього червневого дня вони старалися змістовно провести час — усі, крім високої дівчини в білому. Стоячи у дверях, вона з мішаним виразом захоплення й досади на обличчі задивилася на нью-гемпширські гори.

У салонах тривали розмови — деякі у веселому дусі. Довгов’язий, схожий на баранця джентльмен стримано зауважив своїм двом співрозмовникам:

— Місіс Міллер саме грає в бридж. Якби змога, я підібрався б до неї ззаду з добрячими ножицями й обтяв би кілька локонів[29] мишачої барви. Були б це гарні сувеніри, та й місіс Міллер значно погарнішала б.

Цих чоловіків не втішила його вигадка. Один із них кинув презирливу репліку ламаною іспанською мовою й понуро подивився на дотепника, ще один зовсім не звернув уваги й різко відвернувся, аж тут до гурту приєднався четвертий.

— Годі, годі вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз, — весело озвався прибулець. — Що за чудова нині погода!

Три брати Вудзи — десь тридцяти п’яти, сорока й сорока п’яти років — погодилися з цим смаглявим дужим чоловіком. Він мав блискучі карі очі, чорне волосся та яструбине обличчя, яке чомусь гармонувало