Читати книгу - "Грона гніву"

які сиділи навпочіпки в пилу — тривожно думали, міркували.

рактори рухалися дорогами й полями, великі гусеничні трактори, подібні до власне гусениць, такі ж ненажерливі. Вони повзли по землі, прокладали стежку і, котячись по ній, пожирали все. Дизельні трактори зупинялись, але все одно гриміли, доки стояли, а коли рухалися, то починали ревти, і земля стугоніла, дудніла. Короткорилі почвари здіймали пил і занурювалися рилами в нього, просто по землі, по всій землі, через паркани, через палісадники, і розорювали яри, усе прямо і прямо. Вони їхали не по землі, а по власній дорозі, їм байдуже було до пагорбів і струмків, до рівчаків, плотів, будинків.

Чоловік, який сидів на залізному сидінні, не був схожий на людину: рукавиці, окуляри, гумова маска від пилу, яка затуляла ніс і рот,— він був часткою чудовиська, роботом усередині. Грім циліндрів линув над землею, мішався з повітрям і ґрунтом, і ґрунт з повітрям озивалися йому такою ж вібрацією. Водій не мав влади над своєю машиною — вона їхала вперед по землі, зминаючи десяток ферм, і знову прямо. Смикнутися за пультом означало зсунути трактор, але руки у водія не смикалися, тому що чудовисько, яке створило трактор, чудовисько, яке послало трактор сюди, якимось чином просоталося в руки водія, в його мозок і м’язи, напнуло на нього шори й намордник, вп’ялося йому в розум, заткнуло намордником йому рот, намордником скувало спробу протесту. Водій не міг бачити землю, як раніше, він не міг відчути запах землі як свій; ноги його не розминали грудок землі, щоб відчути її тепло і силу. Він сидів на залізному сидінні й керував залізними педалями. Не міг ні підбадьорювати, ні бити, ні проклинати, ні підганяти цю істоту, і тому не міг ні бити, ні проклинати, ні підганяти батогом, ні підбадьорювати себе. Це була не його земля, він не міг їй довіряти чи благати її про милість. Якщо кинуте насіння не давало паростків, водія це не обходило. Якщо молоді паростки в’яли в посуху чи тонули в паводі, водій переймався цим не більше, ніж трактор.

Він любив землю не більше, ніж її любить банк. Він міг захоплюватися трактором, лискучою поверхнею машини, любити її нестримну потужність, ревіння циліндрів,— але це був не його трактор. Позаду трактора котилися лискучі диски, які лезами шматували землю — наче це операція: то праворуч лягали відкраяні шматки, то ліворуч; блискучі диски нарізали землю, укладали її. За дисками тягнулася залізнозуба борона, розгладжуючи невеличкі нарізані грудки, і земля вирівнювалася. Позаду борони котилися сівалки — дванадцять вигнутих залізних фалосів, виплеканих на ливарному заводі, доведених до оргазму, послані шестернями, які ґвалтували землю, примушували до пристрасті. Водій сидів на залізному сидінні й пишався тим, як рівно прокладав смуги землі,— пишався трактором, який йому не належав, пишався силою, над якою не мав влади. А коли врожай достигав і був зібраний, водій не розминав у пальцях розпечених грудок, не пересипав їх. Руки не торкалися цього насіння, і ніхто не чекав тремтливо на вруна. Люди їли те, що збирали, не мали спорідненості з хлібом. Земля народжувала під залізом — і під залізом повільно вмирала; бо її ні любили, ні ненавиділи, не припадали до неї з молитвами і не проклинали її.

Опівдні тракторист зупинявся біля сільської хати і діставав свій обід: сендвічі, загорнуті у вощений папір, білий хліб, солоний огірок, сир, гостру шинку, шматок пирога — фірмово-штамповані, як деталі двигуна. Він їв без задоволення. І селяни, яких ще не вигнали, підходили подивитися з цікавістю на нього, коли водій знімав окуляри й гумову пилозахисну маску, від чого лишалися білі кола довкруж очей, біля носа і рота. Вихлопна труба трактора продовжувала працювати вхолосту, бо паливо дешеве,— краще лишати двигун працювати, ніж знову нагрівати дизель. Цікаві діти юрмилися поруч — обдерта дітлашня, яка стискала в рученятах коржі. Діти пожадливо задивлялися на сендвічі, їхні носи, чий нюх від голоду загострився, зачули солоний огірок, сир і ковбасу. Вони не розмовляли з трактористом. Вони проводжали очима його руку, яка відправляла їжу до рота. Вони не спостерігали, як він жує: їхні очі пантрували за рукою, яка підносила сендвіч. А незабаром і ще не виселений орендар вийшов з хати і сів навпочіпки в тіні біля трактора.

— Ого, та ти ж син Джо Девіса!

— Аякже,— відповів тракторист.

— Так чого ж ти згодився на таку роботу — проти своїх?

— Три долари на день. До біса остогидло плазувати за макову зернину в роті й з голоду подихати. У мене дружина і діти. Усім їсти треба. А тут три долари щодня.

— Так,— відповів орендар.— Але через твої три долари п’ятнадцять, а то й двадцять родин макової зернини в роті не мають. Сотня людей знялася з місця й пішла з торбами через твої три долари на день. Чи це справедливо?

А водій відповів:

— Та я не переймаюся. Тре’ про власних малих думати. Три долари на день, і щодня. Часи міняються, містере, ти в курсі? Не проживеш фермером, якщо не маєш два, п’ять, десять тисяч акрів землі й трактор. Про врожай нема чого навіть і думати таким мізерним, як ми. Ти ж не станеш галас здіймати, що не можеш «фордом» їздити, чи тому, що ти не телефонна компанія. Ну і з землею так. Нічого не вдієш. Лише старайся три долари на день заробити. Лише так.

Орендар задумливо проговорив:

— Цікаво, яка чудасія трапляється. Якщо в людини є трохи землиці, то ця частка — власність, і це чоловікові подобається. Якщо має земельку, то може ходити по ній, обробляти її, сумувати, якщо вона гаразд не родить, бути в захваті, коли дощ на неї падає; і це його землиця, і сам він дужчає, бо володіє нею. Навіть якщо незаможний, усе одно великий завдяки своїй землі. Отак-о.

Й орендар продовжив міркувати вголос:

— Але хай у людини така ділянка, що краю не видко, і пальцями грудок не розім’яти, і не може по ній ходити — отоді власником стає не людина, а земля. Людина не може робити що хоче, думати що хоче. Земля стає сильнішою, вона дужча, ніж людина. І людина тоді мізерна, не велика. Це чоловікове майно, але він раб своєї власності. Це завше так.

Водій жував фірмовий пиріг і жбурляв скоринку вбік.

— Часи змінюються, ти що, не в курсі? Голову