Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

— Я?! — тепер уже здивувався Льоха. — Та мене тут узагалі не було!

— У тому-то й річ… У тому-то й річ, дорогий Холмсе…

Миха рішуче підійшов до Яни, взяв її за руку і силою розвернув до себе:

— Яночко, дорогенька… Ти вже пробач їх…

— Кого? — схлипнувши, запитала дівчина.

— Та обставини ці… — І Мишка притис її до себе й міцно поцілував у губи.

— А… що… як… ви… — геть розгубився Льоха.

За мить він збагнув, у чому річ, а збагнувши, зрозумів, чому став на заваді він сам і, мабуть, не тільки він… І щиро, від душі, розсміявся.

— Ну, народ!.. Ну ви даєте… Добре, Михо, це все класно, але розкажи, що тут сталося? Навіщо мене покликали?

Миха коротко розповів.

— Що ж, перший млинець грудкою, — закінчивши розповідь, визнав він, — але нічого. Будемо шукати далі. А зараз — додому. Темно вже… Та й холодно.

Але додому треба було ще дійти. З півгодини, не менше, йшли до Яниного будинку.

Попрощавшись із дівчиною, друзі поплентались до свого дому.

— І ти віриш у те, що таким ось чином можна знайти викрадачів? — запитав Льоха, коли вони вийшли на Міжнародну.

— А що, є інші варіанти? — відказав Миха запитанням на запитання.

— Це, як я пам’ятаю, ти вже колись казав. Менше з тим, інших варіантів поки справді немає.

— Саме так: поки! Ой!..

При цих словах Михова ліва нога провалилася у яму. І хтозна, що було би далі, якби поруч не йшов Льоха, за куртку якого Миха встиг вчепитися правою рукою.

— Нічого собі… — сказав Миха, дивлячись під ноги.

Просто перед ним зяяв убивчою чорнотою відкритий каналізаційний люк! Хлопці перезирнулися. Миха повернув голову й подивився на дорогу. Попереду, метрів за п’ятдесят від них, їхала машина. Ні кольору її, ні марки видно не було, тільки червоненькі вогники мерехтіли в темряві.

— Попередити б якось… Провалиться ще… Гей! Гей! — закричав Льоха і кинувся за машиною.

Але водій, мабуть, не чув і не бачив хлопця, що біг навздогін, бо, навпаки, додав ходу, і машина зникла в нічній темряві. Миха, уважно дивлячись собі під ноги, швидко наздогнав Льоху.

— Ну й знахабніли вже ці збирачі брухту! — кинув Миха.

— Й доби покришки не простояли… Ходімо подивимося, — запропонував Льоха.

— Та ну їх… Щось я втомився. Подзвонімо в міліцію. Слісаренку дзвонити вже пізно, треба в чергову частину.

Як і слід було чекати, черговий такій новині не зрадів:

— Що?!! Знову?!! А хто дзвонить?

Миха назвався.

— А-а-а… Цей… як тебе… Бостон, чи що?..

— Ватсон, — поправив міліціонера Миха. І по хвилі про всяк випадок додав: — А якщо офіційно, то Михайло Мукоїд. Добре було б ці дірки якось позначити, бо так і вбитися можна. Я щойно сам мало в люк не шурхнув… Це ж просто на Інтернаціональній!

— А ви самі… — почав черговий.

— А ми самі додому йдемо! — твердо відповів Миха. — Нам ще уроки на завтра робити треба.

— Ну, — процідив крізь зуби Льоха, — все одно спіймаємо! Еге ж, Михо?

Той тільки скреготнув зубами.

Зайшли у свій двір.

— Уважно дивись під ноги, — попередив Миха, — може, в нас теж покришки свиснули!

Порада була не зайвою. Люк, з якого почалася вся ця історія, теж зяяв чорною дірою.

— Та як же так! Невже ніхто не бачив, як їх знімають? Це ж не порожню пляшку з узбіччя підібрати! Це ж п’ятдесят кілограмів!!! — Закричав роздратований Льоха.

— Ходімо глянемо, що діється «в Парижі».

Вони зламали довгу гілку, встромили в люк і пішли на вулицю Паризької Комуни. Там покришки були на місці.

Розділ 7

Уранці, як завжди, друзі зустрілися біля козлиного столика.

— Добрий морнінг! — ще здалеку привіталася Настя. — Невже справді покришки знову поцупили?

— А ти глянь біля третього під’їзду, — хмикнув Миха.

Настя обернулась, але звідси діру розгледіти не змогла.

— По дорозі побачиш, — сказав їй брат, — гайда в школу.

Деякий час ішли мовчки. Настя, побачивши на вулиці відкриті люки, голосно обурилася.

— Шукатимемо підпільні пункти прийому, — мовив Миха. — Нічого іншого не залишається… Ой, диви! А цю покришку не зачепили… І он ту теж! Дивно…

— Справді… — Льоха здивовано дивився на люки. — Одні крадуть, інші лишають… а чому? Дивись, а ґрати зливостоків теж потягли! От люди!

— Це не люди! Це мамонти… — сухо буркнув Миха.

Після уроків домовилися дві години посидіти вдома і зробити уроки, а потім знову податися на пошуки підпільного пункту прийому металобрухту. Льохові з Тасею дісталася вулиця Шевченка. Щоб дійти туди, треба було перетнути вулицю Паризької Комуни. Коли дісталися до «Парижа», Льоха застиг, як укопаний, — люки знову дивилися в небо чорною порожнечею. Хлопець схопився за мобілку:

— Алло! Михо! На Паризької Комуни теж покришки свиснули! От козли!

Вулиця Шевченка хоча й пролягала майже центром Горобинівки, але була недоглянута, як буває майже завжди, коли на вулиці переважають приватні будинки. Ще здалеку Льоха побачив навстіж розкриті ворота гаража. Вони виходили просто на вулицю, тому заглянути всередину гаража було неважко. Те, що Льоха побачив, змусило його заціпеніти: там лежала гора металобрухту! Тася вчепилася за Льохову руку:

— Льох! Ми їх знайшли! — гаряче прошепотіла вона. — Ми їх знайшли!!!

Льоха встиг розгледіти в купі металу шматки іржавих труб, металеві двері, автомобільні запчастини, навіть прим’ятий самовар, але заповітних кришок не побачив. Раптом у гаражі з’явився господар цього металевого звалища, він, певно, зайшов у гараж через задні двері, що вели на подвір’я.

— Ну? Чого витріщилися? — не дуже привітно запитав він. — Метал хочете здати? То здавайте. А ні — то йдіть, куди йшли…

— А ви приймаєте метал? — абсолютно безглуздо запитала Тася, й отримала таку ж безглузду відповідь:

— А тобі що, панночко, повилазило? Не бачиш? — Господар зробив широкий жест правицею, показуючи на купу брухту.

— А що, ви будь-який метал приймаєте? — запитав Льоха.

— Будь-який, — підтвердив господар, — і кольоровий, і чорний… Сталь, чавун, мідь, алюміній… Всякий.

— Ага… — Льоха ніяк не міг зважитися на запитання про покришки від люків, пам’ятаючи, до яких наслідків це призводило.

Тут до розмови пристала Тася. Вона околяса не ходила, а спитала просто в лоб:

— Ну, а якщо залізяки палені?

— Що значить палені? — вмить насторожившись, запитав господар.

— Ну, там кабелі, дроти… Труби… Покришки від люків… — неголосно перелічив Льоха.

Господар спідлоба подивився на Льоху, виглянув на вулицю, озирнувся і відповів похмуро:

— Можна й це. Тільки дроти без ізоляції, випалюєте її самі. А покришки тільки биті.

— Як це — биті? — не зрозуміла Таська.

— Як,