Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

— Хтось у твоєму роду по татовій лінії згрішив. От і ти мордуєшся. Бабка...

Не бабка, а бабуня. І не згрішила, а, на відміну від авітамінозної та бездіяльної мене, виборола своє щастя. Дідо не хотів одружуватися. Все село тицяло пальцями на животик, що зухвало, попри правила села, стирчав пагорбом на тендітному тілі Марії... Тицяли. А вона любила. Сильно. Переконливо. У почуттях має бути дикція. Виразність і незламність... До шлюбу йшли дивним товариством: Йосиф, Марія і мій тато... моя бабуся тицьнула у відповідь коханням завширшки з Дністер... тепер і помруть в один день, я знаю...

Я витягла гаманець і заплатила, мов у клініці — за аналізи душі. Я здорова. А вусата хай сама вмивається курячою кров’ю. Любити треба, попри біль і попри діагноз «приречена». Любити до гріха. Янголи вмовлять Бога на Страшному Суді не відправляти до чорта на гостину — любов виправдає... І вона одна на все життя, тому ліпше звикнутися з нею. Яка вже є...

— Я Вам залишу телефон свого косметолога?

— Що?

— Вусаті жінки чоловікам не потрібні. Дякую. Мені вже ліпше.

лютий, 2016 рік

Я знову на Подолі. Квартира, яку купила у кредит, рятує. Треба обов`язково в торшері поміняти лампочку. А портьєри передати в хімчистку... На душі — листопад. Болота нанесли мені на серце. Не можу любити без взаємності. З вікна видно телевізійну вежу. Збайдужіла. Навіщо це телебачення, якщо я йому не навіщо. Дзвонить Володя. Час додому. Ой, за місто.

О. Фреймут

Вірджинія Вулф. Власна кімната

Переклала Тетяна Марченко

By Diana

Фрагмент

(Есей заснований на двох доповідях, прочитаних для Мистецького Товариства у Ньюхемі та для Odtaa[1] у Гіртоні, в жовтні 1928 року. Доповіді надто довгі, аби читати повністю. Крім того, вони були змінені й розширені.)

Але, можете сказати ви, ми просили розповісти про жінок і літературу — що тут спільного з власною кімнатою? Я спробую пояснити. Коли ви попросили мене говорити про жінок і літературу, я сіла на березі річки і задумалася, що б це означало. Це може бути кілька простих реплік про Фанні Берні; ще кілька про Джейн Остін; варто віддати належне сестрам Бронте і долучити замальовку засніженого Хавортського пасторату; по можливості — дотепне зауваження про міс Мітфорд; ввічливо згадати Джордж Еліот; натякнути на місіс Гаскел — та й по всьому. Та от на другий погляд слова вже не здавалися такими простими. Під назвою про жінок й літературу може ховатися, якщо вам цього захотілося, розповідь про жінок і те, які вони; або ж про жінок і те, про що вони пишуть; чи про жінок і літературу, написану про них; або ж, якимось чином, вам хочеться аби я розглядала все вище назване через призму неподільної єдності. Та коли я почала розмірковувати над питанням цілісно (бо це здавалося найцікавішим), то швидко помітила, що тут є один згубний недолік. Мені ніколи не вдасться зробити жодних висновків. Я ніколи не зумію виконати те, що я назву головним обов’язком доповідача, — вручити вам, після годинної балаканини, крихти чистої правди, міцно закріплені під палітурками ваших блокнотів, аби їх вічно зберігали на камінній дошці. Все, що мені було під силу, це запропонувати вам мій погляд на одну дрібницю: якщо жінка збирається писати, то вона повинна мати гроші і власну кімнату. А це, як ви згодом побачите, залишає поза увагою величезну проблему істинної природи жінки, як також не меншу проблему істинної природи літератури. Я ухилилася від обов’язку робити висновки з цих питань — жінки і література залишаються, наскільки я можу судити як зацікавлена сторона, невирішеною проблемою. Та аби загладити свою вину, я зроблю все, що від мене залежить, щоб показати, як саме я дійшла до думки про гроші й кімнату. Я збираюся розгорнути перед вами, якомога повніше й відвертіше, весь хід думок, який привів мене до такого висновку. Мабуть, якщо я щиро викладу свої переконання й упередження, що стоять за цим твердженням, ви довідаєтеся, що вони мають певний вплив на жінок, і певний — на літературу. В будь-якому разі, коли питання вельми спірне (а всяке питання статі таке), ніхто не може сподіватися, що розповість правду. Можна лише показати, як сформувалися погляди, яких дотримується доповідач. Вдасться хіба що запропонувати своїй аудиторії шанс окреслити власні висновки, оскільки слухачі мали змогу вивчити обмеженість, упередженість і своєрідність характеру доповідача. Найімовірніше, що подальша розповідь міститиме більше правди, ніж фактів. Тому я пропоную, користуючись правами і свободами літератора, розповісти про події двох днів, які передували моєму прибуттю сюди, — обтяжена питанням, яке ви звалили на мої плечі, я обдумала його і зуміла врешті розкрити його через призму власного досвіду. Не варто й казати, що описаного в цій розповіді не існує. Оксбридж — це вигадка, як і Фернхем; «Я» — лишень підходяще означення для когось, кого насправді нема. Брехні злітатимуть з моїх губ, але там буде й правда; вам залишається тільки відшукати цю правду й вирішити, чи хоч якась її частка варта бути збереженою. Якщо ж ні — ви маєте право просто викинути це все в сміттєвий кошик і зі своєї голови.

Ось вона Я (назвіть мене Мері Бетон, Мері Сетон, Мері Кармайкл[2] чи будь-яким іменем, яке вам до вподоби, — це не має жодного значення), ясного жовтневого дня — тиждень чи два тому — сиджу на березі річки, заглиблена в думки. Ті обмеження, про які я вже згадувала, — про жінок і літературу, про необхідність робити висновки про щось, що викликає будь-яке з можливих упереджень і  почуттів, — пригнічували мене. Ліворуч і праворуч якісь кущі, випалені спекою, полум’яніють золотом і багрянцем.

На протилежному березі верби похилили голови у вічному голосінні. Ріка відбиває клаптики неба, і мосту, і палаючих дерев. Коли старшокурсник провеслував крізь відображення, вони легко зімкнулися, неушкоджені, наче нічого й не відбулося. Можна було б цілий день просидіти отак, витаючи думками. Думка — назвемо її титулом соліднішим, ніж вона заслуговує, — закинула волосінь на дно потоку. Та колихалася, хвилина за хвилиною, туди й сюди поміж відображень і водоростей, дозволяючи воді виштовхувати й знову поглинати себе, доки — ви ж знаєте цю бешкетницю — раптово за волосінь чіпляється ідея. Тоді