Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

І ще — раніше чоловіків-геїв було мало. Вони були престижним винятком. А тепер не треба довго шукати... І причину, чому жінки не збуджують, також.

О. Фреймут

Оскар Вайлд. Добродійник

Переклала Катерина Міхаліцина

Була ніч, і Він був сам.

І побачив удалині мури круглого міста, і пішов до того міста.

І коли наблизився Він, то почув, що в місті тому веселощі ступають упевненим кроком, і сміх сиплеться із уст радості, і лютні голосно виграють. І тоді Він постукав у браму, і хтось із вартових відчинив Йому.

І вгледів Він дім, що був із мармуру та ще й зі стрункими мармуровими колонами. Колони ті прикрашені були вінками, а між ними палали кедрові смолоскипи. І Він зайшов у той дім.

І коли проминув халцедонову залу і зали з яшми, і ввійшов у залу бенкетну, то побачив, що на канапі кольору пурпурового моря лежить той, чиє волосся вінчає корона з троянд, а губи червоніють од вина.

І Він став позад нього, і торкнув його за плече, і мовив: «Чому ти так живеш?».

А юнак озирнувся і впізнав Його, і відповів, сказавши: «Я був колись прокаженим, а ти зцілив мене. То ж як інакше маю жити?».

І Він покинув той дім і вийшов знову на вулицю.

І невдовзі побачив ту, що мала розмальоване обличчя й одяг, а ноги її оздоблювали перли. За нею ж скрадався повільно, наче мисливець, юнак у двобарвному плащі. І обличчя тієї жінки було правдивим обличчям ідола, а очі юнака пломеніли жагою.

І Він хутко наздогнав їх, і торкнув юнака за руку, і мовив: «Чому ти дивишся на цю жінку таким поглядом?».

А юнак озирнувся і впізнав Його, і сказав: «Колись я був сліпцем, але ти повернув мені зір. На що ж іще я маю дивитися?».

І Він побіг уперед і торкнувся барвистого вбрання жінки, й мовив до неї: «Хіба немає для тебе іншого шляху, крім дороги гріха?».

А жінка та озирнулася і впізнала Його, засміялася і сказала: «Ти ж відпустив мені мої гріхи, а на цій дорозі є стільки втіх».

І Він покинув те місто.

І вийшовши з того міста, побачив, що на узбіччі сидить юнак і плаче.

І Він наблизився до нього, і торкнувся довгих пасом волосся, і мовив: «Чому ти плачеш?».

А юнак звів погляд і впізнав Його, і відповів, сказавши: «Я був колись мертвим, а ти воскресив мене. Що ж іще мені робити, як не плакати?».

1894 рік

Дні народження митців слова. Липень

1. Жорж Санд 1804

2. Герман Гессе 1877

3. Франц Кафка 1883

4. Ігор Римарук 1958

5. Жан Кокто 1889

6. Карл Ґустав Вернер фон Хейденстам 1859

7. Леон Фойхтванґер 1884

8. Річард Олдінгтон 1892; Юрій Смолич 1900; Олег Ольжич 1907

9. Енн Редкліфф 1764

10. Андрій Дмитрук 1947; Еліс Манро 1931

11. Борис Нечерда 1939

12. Гай Юлій Цезар 100 р. до н. е.; Петро Голота 1902

13. Данте Аліг’єрі; 1265; Вільгельм Генріх Ваккенродер 1773

14. Мирослав Ірчан 1897; Павло Прудніков 1911

15. Віра Багірова 1848 16 Василь Барка 1908; Роберт Шеклі 1928

17. Олена Пчілка 1849

18. Вільям Теккерей 1811; Наталі Саррот 1900

19. Володимир Маяковський 1893

20. Франческо Петрарка 1304; Ольга Мак 1913

21. Ернест Гемінґвей 1899; Олена Теліга 1906

22. Юрій Рибчинський 1945

23. Реймонд Чендлер, 1888

24. Амелія Ергарт 1897; Анатоль Кудрик, 1905

25. Василь Шукшин 1929; Михайло Загоскін 1789

26. Бернард Шоу 1856

27. Александр Дюма (син) 1824; Джозуе Кардуччі 1835; Жульєн Грак 1910

28. Володимир Винниченко 1880; Беатрікс Поттер 1866

29. Сімон Дах 1605

30. Патрік Модіано 1945

31. Джоан Роулінг 1965 

Оля Фреймут. Ворожка

Вусата жінка сиділа на своєму подвір’ї. Старість розмалювала їй лице, як мороз шибку, — але не філігранно, а грубими мазками, як заслужила. Навколо бігали кури, десь падали, гупаючи, груші. Захотілося передумати, сказати, що до сусідів. Але переступила облуплений емальований баняк — і привіталася:

— Я від Ніни.

Подруга, яку постійно зраджував чоловік. І поки він по «бабах» (слово з Ніниної колекції) — Ніна по бабках. Я ж потрібна була їй для самозаспокоєння, що вона не самобрехуха, не перепуда, яка замість того щоб скинути зі скелі непотріб, боялася на таку перетворитися, без живого хлопа в хаті... Тепер і я стояла зі своєю світлою печаллю на цьому пасовиську дідька і курей. Вусата жінка ворожила. Така робота — з хворих та слабких робити ще слабших.

— Ти хто? На машині приїхала?

А ні, тут аеропорт під калиновими кущами. Провидлива.

— Я перепро...

— Сідай.

Вусата підняла на мене закислі очі — зазирнула і забруднила мої, так ретельно вмиті слізьми.

— Каву зараз вип’єш. А я подивлюся.

Чайник засвистів, засопів на плиті просто неба... Він, мабуть, хворів на якусь чайникову недугу, якої навіть ворожка не зцілить — бо тут усе мало бути масне і чорно-брудне. Бабуня-Ягуня на вимогу професії до салону краль не ходить. Я маю пити каву? З відьмою, хай і з рекомендаціями…

— Пий.

І я пила. Так слухняно виконувала і його забаганки, самотністю катувала серце. О, яка ж самотність невідворотна, коли він поруч!.. Як я ненавиділа себе, горду галичанку, яка гнівала гонорових прабабунь у могилах. Одна душа, на все життя видана, — а я заносила її до дір. «Не можна святечне на щодень носити, донечко ласкава! Біг гнівається», — вчила бабуня... А я тоді не чула. Не чула рідної, щоб довитратити зміст духовний ось тут, під калиновими кущами вусатого відьмища.

— Пий! — заволала.

І я сьорбнула. Щоразу, коли він здіймав на мене голос, стелилася барвінком під ноги. Батьки, кричіть на своїх дітей, щоб потім інші не дресували їх на покірність...

Перекинула горня на блюдечко. Чорними від болота й гріха руками витягла мисочку:

— Привезеш мені курку, згущенку, каву «нескафе» розчинну. Чуєш? Краще якусь дорожчу. Курка та має в тебе вдома пожити тринадцять діб. І щоб домашня. Відрубаю голову — кров хлюпну проти вітру — обмию тобі лице. Має повернутися.

Знає, лиха, що до ворожбиток несуть любов, почуття, що його у виміри зрозуміння не вкласти — ліпше оселити в містику.