Читати книгу - "Мисливці за головами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мій «вольво» став у ряд автомобілів тієї ж цінової категорії, і я вимкнув запалювання. Ніхто і не згадає цієї машини. Я вийшов, тримаючи в руках чорну теку, і попрямував пагорбом нагору до будинку Ландера. Піджак лишився в машині, і я натягнув на себе синій комбінезон без будь-яких написів і логотипів. Капюшон сховав моє волосся, а темні окуляри ні у кого не викличуть підозри, адже стояв один з тих сліпучих сонячних осінніх днів, якими природа так щедро наділяє Осло. Тим не менш я опустив очі при зустрічі з однією із філіппінок, які у цьому районі катають у візочках дітей панівного класу. Втім, на тому відрізкові вулиці, де жив Ландер, не було нікогісінько. Сонце відбивалося у панорамних вікнах. Я поглянув на свій наручний «Breitling Airwolf», подарований Діаною на тридцятип’ятиріччя. Шість хвилин на першу. Вже шість хвилин, як сигналізацію вдома у Ландера відімкнено. Зроблено це було цілком таємно на одному з комп’ютерів на пульті охоронного агентства — через «чорний хід» у програмі, завдяки якому перерву не буде зареєстровано у журналі перебоїв та відімкнення живлення. О благословенний день, коли я знайшов для «Триполіса» начальника охорони.
Я підійшов до вхідних дверей, прислухаючись до голосів птахів, а також собак. Судячи з інтерв’ю Ландера, у нього немає ані хатньої робітниці, ані дружини, що сидить удома, ані дорослих дітей, ані собаки. Але стовідсоткової гарантії не існує. Зазвичай я виходжу з дев’яносто дев’яти відсотків, лишаючи піввідсотка на вироблення адреналіну: щоб краще чути, бачити, відчувати запахи.
Я витягнув ключ, який отримав від Уве в «Суші & Кава», — запасний ключ, який усі клієнти зобов’язані лишати у «Три-полісі» на випадок вторгнення в будинок сторонніх, пожежі чи помилки у системі під час відсутності господарів. Ключ увійшов у замок і повернувся з м’яким масляним звуком.
І ось я всередині. Замаскована сигналізація на стіні спить, заплющивши пластмасові повіки. Я надягнув рукавички і приклеїв їх скотчем до рукавів комбінезону, щоб жодна волосинка не впала на підлогу. Під капюшоном натягнув купальну шапку. Не можна лишати жодних слідів своєї ДНК. Уве спитав якось, чому б мені теж не поголитися. Я навіть не намагався пояснити йому, що, окрім Діани, моє волосся — це останнє, від чого я відмовлюся.
Хоча у мене і було вдосталь часу, я вирішив не затримуватися у коридорі. На стіні над сходами, що вели у вітальню, висіли портрети ймовірно дітей Ландера. Я не розумію, що змушує дорослих людей витрачати гроші на те, щоб продажні живописці зображували їхніх любих дітей у жалісному вигляді немовлят, що плачуть. Невже їм подобається, коли їхні гості червоніють? Вітальню було обставлено дорого, але нудно. Якщо не брати до уваги ядучо-червоного крісла від Пеше, схожого на розчепірену породіллю з набухлими грудьми, і великого м’яча такого ж кольору, на який зручно класти ноги. Навряд чи це вибір Ієреміаса Ландера.
Картина висіла над кріслом. Єва Мудоччі, британська скрипалька, з якою Мунк познайомився на самому початку минулого сторіччя і яку одразу ж намалював на літографському камені. Я бачив відбитки і раніше, але тільки тепер, при такому освітленні, зрозумів, кого нагадує Єва Мудоччі. Лотте. Лотте Мадсен. Обличчя на картині таке ж бліде, а погляд так само печальний, як у жінки, котру я рішуче викреслив зі своєї пам’яті.
Я зняв картину і поклав на стіл, задньою стороною догори. Я використав ніж «Стенлі» з висувним лезом. Літографію надруковано на бежевому папері, а рамка сучасна, отже у ній немає штифтів та гвіздків, які довелося б виймати. Коротше, робити нема чого. Та раптом тиша вибухнула звуком. Сирена. Настирливий пульсуючий звук у діапазоні від тисячі до восьми тисяч герц, що прорізає повітря і фонові шуми таким чином, що його чути на багато сотень метрів. Я завмер. Минуло кілька секунд, і автомобільна сигналізація на вулиці замовкла. Напевне, просто необережність власника машини.
Я продовжив роботу. Відкрив теку, склав туди літографію і дістав аркуш А2 з фрекен Мудоччі, роздрукований мною на домашньому принтері. За чотири хвилини його було вставлено у раму і повішено на стіну. Схиливши голову набік, я поглянув на нього. Інколи минають тижні, поки жертва помітить найневигадливішу підробку. Навесні я підмінив полотно Кнута Русе «Кінь та маленька вершниця» відсканованою і збільшеною картинкою з альбому з історії мистецтв. Минуло чотири тижні, перш ніж надійшла заява про пограбування. Фрекен Мудоччі теж, слід вважати, викриють, через білизну аркуша А2, але не відразу. А тоді вже неможливо буде визначити час пограбування, а в квартирі встигнуть кілька разів поприбирати, тож жодної ДНК і близько не залишиться. Вже хто-хто, а я знаю, як вони шукають цю ДНК. Минулого року, коли ми з Чикерюдом провели чотири операції менш ніж за чотири місяці, цей схиблений на ЗМІ жираф із світлим чубчиком, цей піжон — старший інспектор поліції Бреде Сперре — з’явився у редакції газети «Афтенпостен» і повідомив, що в Осло хазяйнує банда професійних викрадачів предметів мистецтва. І оскільки мова йде про об’єкти такої високої цінності, відділ пограбувань має намір — аби придушити цю справу в зародку — використовувати методи, які досі застосовувалися лише у розслідуваннях убивств і серйозних злочинів, пов’язаних з наркотиками. Мешканці Осло можуть не боятися, сказав Сперре і, струснувши пацанським чубчиком, втупив в об’єктив твердий погляд сіро-сталевих очей, поки фотограф клацав фотоапаратом. Він, певна річ, не сказав найголовнішого — що на них як слід натисли мешканці вілл, заможні, політично впливові люди, котрі бажають захистити себе і своє майно. І я, слід зізнатися, здригнувся, коли Діана ще раніше, минулої осені, розповіла, що той відважний поліцейський з газети приходив до неї в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мисливці за головами», після закриття браузера.