Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Стояв погожий червневий день — хоч картину пиши. Шаркань привітався веселим іржанням, Северин у відповідь почухав його між вухами та перевірив підкови. Вдоволений оглядинами, прибив тютюн чорною від постійних порізів пучкою великого пальця, розпалив згаслу носогрійку, котрої не встиг викурити навіть половину, та без поспіху запряг коня.
— Поїхали, друже, — сіроманець дмухнув у конячі ніздрі терпким димом, аж Шаркань чхнув. — Дорога неблизька.
Небо сяяло безхмарною блакиттю, природа палахкотіла свіжим різнобарв'ям. З ланів долинали селянські пісні, помережені багатоголоссям пташиних співів. Чорнововк і собі насвистував якусь мелодію. Настрій був пречудовим. У такі дні йому здавалося, що життя справді має сенс.
Якісь зустрічні подорожні кивали, деякі віталися, таким Северин відповідав дружнім помахом руки. Дехто відводив погляд та хрестився, він і до таких давно звик. Розпечені клямри блищали, розсипали навсібіч відблиски трьох сонячних стрибунців. Чорнововк прикладався до фляги з водою, але люльку більше не чіпав — не через відьмині перестороги, а через спеку, під якою про гарячий дим навіть думати не хотілося.
Кілька місяців поспіль нова сторінка його життя писалася легко, без жодної помилки, без жодної ляпки. Служба у курені двохвостих минала спокійно. Северин потихеньку відкладав дукачі на рахунок, час від часу розмірковуючи, як їх краще витратити. Єдині родичі по материній лінії, родина Непийводи, почувалися незле — господарство квітло, грошенята також водилися. У друзів по Ордену теж справи нівроку: Варган розслідував якісь грошові оборудки, Еней виховував сина, Малюк мандрував Північчю, а в житті Захара (попри його поважний вік) з'явилася жінка. Та й у Северина стосунки з Ліною складалися чудово, якщо не сказати — ідеально. Нехай так і триває, подумав він, аби не зурочити. Бо з Катрею все також починалося захопливо та яскраво, а скінчилося... Він випустив здоровецьке кубло диму, відганяючи спогади: скінчилося — то й добре. То все у минулих розділах, перегорнутих назавжди.
Шаркань поділяв піднесений настрій хазяїна. За ці роки його нетерплячий норов дещо вгамувався, але він досі на жодному схилі не міг стриматися та переходив на бадьорий клус.
Пообідав сіроманець зі стрічною на привалі чумацькою валкою. Його щедро пригостили ситними стравами та останніми новинами — цьогоріч спостерігається наплив купців Смарагдової Орди; цех примушує Чорну Раду ветувати дозвіл на будівництво залізниці, що має пролягти чумацьким шляхом від Харкова до Перекопу; ціни на механічні вози зростають відтоді, як автоматизована валка принесла Тимішу Клименку, поважному та освіченому панові, непогані статки...
— Їдуть вони так само, десь милю за дві години, але на постій майже не зупиняються! Знай тілько вугілля підкидай та стеж за рівнем перегріву. Чудернацька машинерія, — розмахував руками молодий чумак.
— Знаю пана Клименка особисто, — кивнув Северин. — Допоміг колись йому в дорозі, коли він уперше на механічному тарантасі з Криму повертався.
— О! Давненько то було?
— Років сім тому.
— З нами старий Гарбуз їхав, — утрутився один із сивих чумаків. — Він колись Клименка до себе паровичником прийняв. Той був голота голотою!
Паровичниками звалися винаймачі воза з парою волів, що не мали власного реманенту.
— За чотири роки Клименко назбирав грошенят на власну справу і вгору пішов. Але своїх ніколи не цурався — старого Гарбуза не забуває, на Різдво завжди відправляє гостинці.
— А де ж пан Гарбуз? — спитав Северин.
Чумаки кивнули на волів, що випасалися неподалік. У кількох на рогах блищала свіжа чорна фарба.
— Чотири дні... Як повернемося, заробіток та метрику про смерть удові віддамо.
— Земля пухом.
Чумаки перехрестилися.
Наступного дня надвечір Чорнововк дістався звичайнісінького поля поблизу звичайнісінького села, спішився та роззирнувся. Тихим озером жита вітер котив хвилі, тріпав рукави опудал.
— Вилазь, скотиняко! — гукнув Северин, склавши навколо рота долоні ківшиком.
Почекав хвилину.
— Кому кажу? Вилазь!
Тиша... Далекий пташиний спів... Знову тиша.
— Ти знаєш, що зараз станеться, — проволав Чорнововк. — Краще виходь по-доброму!
Шаркань відсунувся від нього на кілька кроків та взявся вищипувати травичку.
— Клята тварюка! Сам напросився.
Характерник дістав з-за череса ніж зі срібним лезом.
На розчищеній землі з'явилося коло, посеред нього — химерний символ, що нагадував малюнок і літеру водночас, та кілька цифр. Лезо ножа дзьобнуло крові з проколотої пучки та ввійшло у землю посеред чудернацького малюнка. Нарис на мить спалахнув багрянцем.
Сіроманець подмухав на поранений палець, поріз на очах затягнувся. За мить удалині почувся пронизливий вереск.
— Треба було йти, коли кликали, — буркнув Северин і повернув ножа до череса.
Вереск стрімко наближався. За кілька секунд стало чутно, що в ньому намішано брудної лайки та архаїчних прокльонів.
— Підле стерво, шоб тобі зуби погнили, шмаркате курвисько, шоб нижче пояса зціпило за пупа, трясця твоїй матері, шоб Морана побила, бісова душа, шоб срака по шву розійшлася, клятий вилупок...
— Щоразу одне й те саме, — Северин заходився набивати люльку. — Зараз про кров заспіває.
— Я вип'ю твою кров до останньої краплі та виповню твоє мерзенне тіло лайном!
Зминаючи жито, до характерника летів м'ячик, схожий на густе зелене перекотиполе. Як воно могло котитися та водночас безперервно волати — було геть незрозуміло. Войовничий м'ячик завмер посеред намальованого кола і ще кілька довгих секунд вивергав прокльони та погрози. Чорнововк слухав, без поспіху трамбуючи тютюн. Він дослівно пам'ятав цю лайку.
На «шоб ти повиздихав» промова стихла, а перекотиполе, сплетене зі свіжого бадилля та різноквіту, вирячило два чорних оченятка без зіниць. Трохи вище між повних люті очей, де мав би бути лоб, яскраво пломеніла багряна цятка.
— Скінчив? — поцікавився Северин.
— Ні, — буркнув польовик. Рота він не мав, або ж його не було видно. — Намагаюся не сконати від скаженого болю, який ти мені завдав, падлюко!
— Зауваж, що я пропонував вийти без смикання за нитку, — сказав Северин.
— За прутня себе посмикай! — польовик люто закліпав оченятами. Виглядало це кумедно.
— Це вже втретє, коли ти мовчиш або намагаєшся втекти, друже мій.
— Волинський вовк тобі друг, покидьку вошивий!
Северин пропускав ці випади повз вуха.
— Знаєш, що тікати намарно. Знаєш, що тебе прив'язано. Знаєш, що я тебе знайду. Ти не бовдур...
— На відміну від тебе!
— То навіщо гаяти свій та мій час?
— Я розірву цю кляту нитку! Розірву, як твою горлянку! — зарепетував польовик. — Я не знав, на що погоджувався!
— Усе ти добре знав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тенета війни, Павло Дерев'янко», після закриття браузера.