Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Рада, ти можеш іти? Ми повертаємося! – повернувшись, спитав Альбрехт..

- Можу! Пішли! – дівчина мала збентежений вигляд. – Про що ви там розмовляли? - нахмурилася вона, не встигли вони ступити кілька кроків.

– Там на кораблі знайшли декілька тіл тих монстрів. - не знаючи навіщо, збрехав Альбрехт. – Їх винесли та спитали, що будемо з ними робити. Бо залишати не можна.

- Спаліть і все. – пирхнула Рада, втративши інтерес до цієї теми.

Мерлін уже чекав на березі озера.

- Ви довго! Знайшли щось?

- Так! Ось подивіться! – Рада простягла папери, що знайшла в наметі.

Мерлін з цікавістю глянув на них. Піднявши голову, Великий герцог побачив, що Альбрехт хоче щось сказати. Зрозумівши його знаки, чарівник кліпнув на знак згоди і, попросивши Раду почекати, підійшов до брата.

– Що?

Альбрехт тихо, щоб ніхто не почув, розповів Мерліну, що вони бачили в таборі. Після цього сказав за блокнот. Але Мерлін не дозволив навіть витягти його з сумки.

– Рада думає, що її мати була тут! Вона знайшла її кулон, а про портрет і блокнот вона не знає! – Альбрехт кинув швидкий погляд на подругу, щоб убезпечитись, що вона не чує. - Що сказала Нерісса?

– Ватажки повстання у Морла. Мені доведеться зайнятися цією справою! Але навряд чи вони живі! – відповів чарівник.

- Ти знаєш, хто вони такі? – Альбрехт вказав на ініціали, якими було підписано документ, що Мерлін тримав у руках.

Мерлін знову кинув погляд на папери, та коротко кивнув.

- Так! І ще ... не знаю, порадую чи засмучу твою подружку! Але її мати Катана Вольфрам справді була тут і саме вона писала мені листа про підтримку у війні під ім'ям Морської Вовчиці!

  - Тоді треба негайно сказати Раді про це! І віддати блокнот! - заявив Альбрехт, він вже відкрив рота, щоб сказати далі, але Мерлін його перебив.

- Ні в якому разі! Про блокнот вона, мабуть, забула! Тим паче, якщо Катана потрапила у полон до Морла, вона вже мертва. Потрібно з'ясувати докладно! Я не хочу, щоб Рада кинулася рятувати матір! Мені вона тут потрібна! Я не можу дати їй надію, а потім забрати! Сподіваюся ти мене розумієш.

– Я зрозумів. – важко зітхнувши, хлопець помітив, що Рада прямує до них.

- Ми повертаємось у Віджио! - крикнув своїй охороні Мерлін, відвернувшись від брата.

- Леді Озера сказала вам щось важливе? – Рада ледве вистояла поки брати розмовляли.

- Так! Вона сказала, що керівників повстання зрадив хтось із наближених до них! Я відправлю своїх людей. Коли буде відомо, де вони та що з ними, я тобі обов'язково скажу! – відповів Мерлін.

- А за мою маму ви нічого не знаєте? Її звуть Катана Вольфрам! – у ній теплилася слабка надія. - Я знайшла її кулон! Вона тут була!

- Ні! Мені нічого не відомо! Ти ж розповідала, що довгий час вона була на піратському кораблі. Можливо, її речі залишилися там! А сама вона в іншому місці! – як ні в чому небувало сказав Мерлін.

- Отже, вона могла тут і не бути? – здивувалася Рада.

- Все можливо! А тепер поїхали! Дорогою я вам розповім, що потрібно зробити!

Рада кивнула, підійшла до свого коня. Вставивши ногу в стремена, вона охнула, зовсім забувши про поранену кісточку. Обережно сівши в сідло, вона взяла поводи, і тільки коли випросталася в сідлі, підняла очі на інших.

- Мені треба підписати договір із комендантом Джорджем Карбрі! І захопити одне місто, його управитель відмовився переходити на мій бік! Було б добре, якби кожен із вас командував окремим загоном, то було б швидше! - повідомив їм Мерлін, сидячи вже верхи.

– Ми? Командувати загоном? – майже одночасно вигукнули вони, переглянувшись.

- Так! Я бачив, на що ви здатні! Тому вам не складе труднощів!

- Але Марлет сказав, що нас не можна розлучати! - заявив Альбрехт. – Ми тоді не зможемо скористатися ні силою обладунків, ні його заклинанням.

- Ось і я про це! Тож ви поїдете разом! Я вам дам людей стільки, скільки потрібно! - Мерлін замовк, переводячи подих. - Це завдання, яким би для мене простим не здавалося, дуже серйозне! І людьми просто так жертвувати не буду! Ну що, візьметеся? – закінчивши, Великий герцог обвів їх вичікувальним поглядом.

Рада з Альбрехтом перезирнулися між собою.

- Якщо це потрібно, то ми, звичайно, виконаємо будь-яке твоє доручення!

- Тоді добре! Я залишу частину свого війська тут у Віджио, щоб охороняти його! А вам дам кілька досвідчених воїнів! Прислухайтеся до їхніх порад! Але не дозволяйте їм узяти гору над вами! Незабаром ми виявимо місцезнаходження Тріщини! – сказав Мерлін, пришпоривши коня. - Ви поїдете завтра вранці! А за два тижні ми зустрінемося в Заргансі! Тоді я хочу почути від вас, що успішно виконали моє завдання!

Рада зовсім не відчувала впевненості у собі. Їй, тим паче, не подобалося, що Мерлін від неї буде досить далеко. Дівчина нервово почала кусати губи. Вона гадки не мала, як взагалі можна його спокусити. Але, здавалося, для слави у віках, вона могла піти на все, що завгодно.

А ось Альбрехт частково радів, що Рада їде з ним. Вона буде поруч, весь час у полі його зору. Він уже почав обмірковувати, як можна освідчитися їй у коханні. Це завдання згуртувало б їх сильніше. Хоча куди більше?

Неквапливо вони дісталися Віджио, а потім особняка Локстерн. Був саме обід.

Мерлін, звісно, знав імена всіх керівників повстання. І це він не вважав такою вже таємницею. Але він не знав, що для Ради це важливо. Що ці люди не просто сміливці, які зважилися кинути виклик королю, а майбутні засновники школи «Резенфорд».