Читати книгу - "Сни - мої єтюди, Алюшина Полина"

- Але звідки у мого сина стільки грошей? І чому у заповіті, який читали нам, цього не було? Де Ви дістали цей папір?

- Гадаю, ці гроші Морган планував використати для себе, але був змушений заповідати їх комусь, окрім вас. - Зі смішком в голосі промовив Джеймс. Йому, з одного боку, було шкода цю пару, яка втратила сина, а з іншого боку, було трохи дивно бачити вияв смутку та здивування. Адже всі вампіри без винятку славилися своєю манірністю та стриманістю.

- Ще комусь, Ви кажете? - Вже спокійно запитав Роланд. – Але кому? І чому він був вимушений?

- Я був присутній під час обшуку у його будинку. Там знайшли його щоденник. У ньому було написано, що він зібрав багато грошей і що скоро вони будуть у безпеці. Мабуть, Ваш син передчував щось, коли заповідав усі гроші тому, хто пред'явить його іменну сейф-карту. Може, Морган мав дружину чи дітей? - Запитав Джеймс, подивившись спочатку на Лідію, потім на Роланда. Літня пара замотала головами.

- Ну, що ж, гадаю, поки що це все, що я хотів дізнатися.

- Для нас все це дуже дивно, детектив. Але ми розраховуємо на Вас. Якщо Ви ще щось захочете дізнатися, можете прийти до мого кабінету. – Підвівся з крісла Роланд водночас намагаючись допомогти дружині.

- Добре. Дякую. - Відповів детектив і відчинив двері літній парі. Провівши подружжя, Джеймс повернувся до свого журналу і поспішив зробити запис.

         «Письменник, який останнім часом живе за містом, далеко від цивілізації, веде досить аскетичний спосіб життя та збирає величезну суму грошей. Оскільки сума не вигадка, а сейф-картки від банківської комірки ніде немає, напрошується висновок: або Морган встиг комусь її передати до своєї смерті, або хтось викрав її, але приховує цю обставину». Останнє речення Джеймс підкреслив і продовжив.

«Батьки тепло відгукуються про свого сина і не знали до мого приїзду про гроші. Сумніваюсь, що вони мали хоч якийсь мотив. Та й навіщо багатому підприємцю вбивати власного сина через гроші? Ревнощі? Навряд чи. Морган оточував, невластивою подібним істотам, теплотою та турботою своїх батьків. Але поки що поспішні висновки рано робити».                           

Детектив наблизився до вікна своєї кімнати. За прозорим склом видно було великий гарний сад, за яким ретельно доглядали. Витіюваті доріжки, посипані дрібним гравієм, з обох боків обрамляли шикарні кущі троянд різних сортів та забарвлення. Чудернацьким візерунком усі доріжки сходилися біля старовинного дуба величезних розмірів. Велетень, відчуваючи легкий вітер, погойдував своїми гілками і тихо поскрипував, наповнюючи мертву тишу різними звуками, що шепотіли й свистіли.

На одній із доріжок на широкій лаві серед високих гарних троянд сиділа молода дівчина, закинувши ногу на ногу. Детально розглянути обличчя з такої відстані детектив не міг, але бачив ясно, що у неї було довге смоляне волосся і одягнена вона була в гарне чорне плаття по коліно і високі чорні чобітки. Серед усього цього буйства квітів і трав, ця прекрасна особа сильно виділялася і навіть дивно вабила. Дівчина підвела голову і подивилася у вікно, з якого за нею спостерігав Джеймс. Чоловік узяв свій журнал, накинув жилетку, поклав у кишеню ручку і поспіхом спустився на перший поверх. Звідти, вже не поспішаючи, він рушив у бік саду. Зайшовши за ріг будинку, Джеймс попрямував до дуба. Проходячи повз троянди, детектив навіть не подивився на них. Його приваблювала міць старого дерева. Він проігнорував дві лави, які стояли поруч біля дерева на досить великому асфальтованому майданчику, і став під тінню велетня, заплющивши очі від насолоди і спокою.

- Ви досить дивна людина, Джеймсе. - Порушив спокій детектива тонкий і лагідний жіночий голос. Гість розплющив очі і повільно обернувся у бік голосу:

- За цю пару годин, що я тут, мені це сказали вже не один раз, пані Ліліє. - Позаду чоловіка стояла та сама дівчина в короткій чорній сукні.

- Ви знаєте моє ім'я?

- Звісно, я ж детектив. Я маю знати тих, до кого приїжджаю на обід і планую пожити кілька днів. - Джеймс широко посміхнувся і зробив кілька кроків у бік співрозмовниці. Вона тихо всміхнулася, прикривши рота рукою.

         - Ви дуже смішний, пане Джеймсе, у нашій сім'ї тільки я і Морган поводилися подібним чином. Але я рада, що після смерті брата до нас додому приїхала така людина, як Ви. Сидіти в цих чотирьох стінах з тими, хто ставився до Моргана, як до собаки, мені не дуже подобається. – Кивнула у бік будинку Лілія. Дівчина перекинула через ліве вухо пару своїх пасм, оголивши білі щоки.

- Ха, а чому Ви вважаєте, що Ваші рідні ставилися до Моргана, як до собаки? – Посміхнувся детектив.

- Тому, що вони завжди заздрили йому... Вони всі поголовно байдужі статуї, які не вміють виявляти жодних почуттів. Тільки й можуть, що одягати маски. Ви вже ходили до моєї сестри чи брата? - Лілія уважно подивилася прямо в очі чорношкірому чоловікові.

- Все, що я встиг зробити, це переговорити з Вашими батьками. Вони дуже любили Моргана і...

- Брехня! - Перебила молода особа чоловіка, який стояв навпроти неї, насупивши брови. - Батько вічно лаяв його. Не було й дня, щоб будинок не тремтів від його криків. А Морган завжди зустрічав ці крики посмішкою, і я не розуміла, навіщо він так поводиться. Він жодного разу не крикнув на батька, як би той не злився, навіть, навпаки, дякував йому...