Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

    Коли Діметріус велів нам таборитися у захищеному місці між великими скалами, атмосфера стала ще напруженішою. Моє місце біля входу в ущелину надавало мені перевагу огляду, але також і відчуття вразливості.

- Чому вони так на мене дивляться? — не витримав я і спитав у Діметріуса, коли ми розкидали свої намети.

- Ти не відчуваєш цього, чи що? — Діметріус глянув на мене з-під лоба, його голос звучав низько, майже пошепки.

- Те, що ти тримаєш при собі, пробуджує в них страх... і жадобу. Такі речі краще залишати у темряві, звідки вони прийшли.

   Мені захотілося заперечити, але слова застрягли в горлі, коли я згадав наперсток, що лежав у моїй сумці. Всупереч попередженням, в мене не було бажання позбавлятися від нього — він вже став частиною мене.

   Ніч огорнула табір мантією непроглядної темряви, і я заснув під звуки дикої природи, що вили на межі нашого світу. Мій сон був незвичайно спокійним, наповненим видіннями лісів, де дерева говорили людськими голосами, а небо виблискувало незліченними зорями. Але щось скрізь сон кричало мені, незвичним голосом старця, на якійсь трохи зміненій мові - "воно не повинно тобі було дістатись!", "відай іншим, ти порушуєш домовленість!"

   Проте реальність жорстоко повернула мене назад. Переді мною стояла істота з очима, сповненими крові та ненависті, яка намагалася заволодіти моїм артефактом. Ця сутність була схожа на гвардійця із розвідувального загону... Броня, позначки та навіть спорядження, але вже мертвого. Після короткої, але жорстокої сутички, ми з товаришами оточили її. Воно говорило з нами, її голос був наче скреготом старого дерева на вітрі.

- Віддайте те, що вкрали у нас. Ви не знаєте що це, це не для вас. Віддайте те, що по праву наше, вам тут робити нічого, ваших друзів попереджали вони не послухали. Вирушайте за стіни або до своїх попередників. — скреготіла істота, перед тим як Діметріус вирішив її долю одним чітким пострілом.

   У цей момент величезний вибух розірвав нашого незвіданого ворога на шматки, забруднивши людей які стояли поруч шматками м'яса що розлетілися в різні сторони. Я опустив погляд на його розірване тіло, а потім підняв очі та побачив Діметріуса, який стояв поруч з новим арбалетом у руках і задоволено посміхався, а його усмішка виглядала наче вираз перемоги.

- Ми не можемо більше дозволяти їм втручатися у наші справи — сказав він, перезаряджаючи свою зброю. Після чого він закинув свій арбалет на плече та наказав далі відпочивати, даючи зрозуміти що далі буде тільки важче.

    Але далі стало ще більш недобре, бо Діметріус повідомив про можливість того, що серед нас можуть бути демони – ідея, яка страшніше за все інше лаялася в моїх думках. Ніхто не хотів бути підозрюваним, але ми всі знали, що тепер в будь-якому може ховатися ворог. Коли його очі зупинилися на мені, моя серцевина забилася від тривоги. Я відчував, як його погляд проникав усередину мене, розглядаючи кожен куточок моєї душі. Але, на моє велике здивування, він просто зітхнув та відвернувся, йдучи до свого намету.

- Відпочивайте, завтра нас чекає нелегка дорога. – Сказав він намагаючись, можливо, передати трішки спокою.

   Я відповів йому невеличким кивком. Ця ніч після цього не приносила мені відпочинку. Мої думки були замішані, і я роздумував над можливістю, що серед нас може бути представник невидимого ворога, який стежить за нами. Від того моменту я став обачнішим і приглядаючись до кожного з побратимів, питаючись, хто може бути тим, хто приховує свою справжню сутність.
  Пробудження у холодному ранковому світанні не принесло полегшення напруженій атмосфері, що запанувала серед нас після відкриття про потенційну присутність демонів. Ми мовчки, майже без звуку, поділили наш скромний пайок, кожен заглиблений у власні думки та підозри. Ледь згадуючи одне одного словами, ми зібрались та продовжили свій шлях до невідомої твердині, керовані лише невпинною впевненістю нашого командира у правильності обраного маршруту.

   Чим далі ми проходили, тим важчою становилась наша подорож швидко перетворилася на справжнє випробування. Земля під нашими ногами здавалася оживчою, каміння та скелі зсувалися та обвалювалися, мов пастки, що чатували на нас на кожному кроці. Товариші, які ще вчора сміялися та жартували, тепер зникали в непроглядних ямах або розчинялися в тумані, лишаючи за собою лише відгомін свого існування.

- Ми як ляльки в руках долі. – Пробурмотів один з солдатів, коли ми зупинилися, щоб перевести дух.

- Не долі, а чогось... чогось давнішого. Чогось, що грається з нами. – Відповів інший, його очі нервово продивлялись оточення.

- Тихо! Чуєте? – Раптово насторожив нас Діметріус. Усі ми замерли, намагаючись вловити звуки, що переслідували нас з темряви.

    Шепіт вітру та далекий стогін скель зливалися в загрозливу мелодію, що нашіптувала про невидиме присутність. Відчуття, що ми стали частиною чиєїсь гри, ставало все більш реальним, змушуючи кожного з нас замислитися про власну вразливість. Десь вдалині ми чули голос... Слова важко було розібрати, але він повторював дещо знову і знову — "ми пали й ви впадете з нами в слід."

- Це місце... Воно живе, і не на нашому боці... – Діметріус зітхнув, злегка нахилившись вперед, ніби намагаючись відчути наміри прихованого ворога.

- Ми повинні рухатись швидше. Залишатися тут – занадто небезпечно. - Продовжував він.

   Продовжуючи наш шлях, ми стали свідками, як навіть сама природа стає ворожою, коли стародавні сили вступають у гру. Кожен крок був випробуванням не лише нашої фізичної сили, а й здатності зберігати розсудливість та єдність у світі, де навіть земля прагне поглинути тебе.
  Нарешті! Похмурі тіні Норіча постали перед нами, мов грізні стражі величної історії, що втратила свій літопис у віках. Чорні вершини його башт і веж різалися на тлі блідого неба, немов рани на обличчі землі, залиті кров'ю війн та забуття. Фортеця, здавалося, випромінювала світло, але це був обманливий блиск, що приховував пітьму глибшу, ніж сама ніч.