Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей "

Ян

Відчуваю злість, що охоплює моє тіло.
Не може бути. Ми ще і працювати повинні разом? Це вже перебір. Я такого не потерплю. Мені цієї от… Блін, і вдома вистачає. Тепер ще й на роботі терпіти. Я точно на таке не підписувався.
Диви, ще і свідомість вирішила втратити, або ж обманює. Закочує очі, кладе руку на груди й спливає по стіні, як желе по тарілці.
Зітхаю. Прямую до чудо-артистки. Присідаю навпочіпки й клацаю пальцями біля її обличчя.
Точно вирубалась. Ну ти диви!
Підхоплюю на руки й несу до шкіряного диванчика біля столу. Обережно кладу дівчину на нього і стаю поруч.
Що ж робити?
Ідея приходить сама.
Тисну на телефоні кнопку виклику секретаря.
— Оксано, принесіть, будь ласка води, — прошу.
— Так, звісно, — відповідає.
Кошуся одним оком на нашатир. Ні-і, краще дідівським методом.
Повертаюся до Ксенії. Сідаю на крісло, навпроти. Знову важко зітхаю й не можу уявити, що таке сталось саме з нами. Відчуття, що зустрічі підлаштовані. Не вірю я в такі збіги обставин.
У кабінет легенько стукають.
— Заходьте, — говорю голосно.
— Ох, лишенько! Що це з Ксенією Мартинівною? — жінку шокує картинка, яку вона бачить. Та мене теж, але я поки тримаю себе в руках.
— Нічого страшного. Усе буде добре. Давайте сюди склянку, — спокійно відповідаю. Забираю воду в Оксани. Роблю ковток, залишаю трішки рідини в роті та нахиляюся до обличчя дівчини. Пирхаю. Вона різко підривається, починає розгублено роздивлятись на всі боки.
— Ти… Ти, що коїш? — сичить оклигавши. Косметика розтікається по обличчю.
Стримую посмішку, бо все ж з боку стоїть шокована Оксана, яка ніяк не може закрити рота від подиву.
— Піди приведи себе в порядок. Поговоримо, коли повернешся, — сухо відповідаю присідаючи у своє крісло. — Оксано…
— Вікторівно, — поправляє мене.
— Оксано Вікторівно, можете бути вільною. Якщо знадобиться, я вас покличу, — усміхаюсь.
— Добре, — покидає мій кабінет разом із розлюченою Ксенією.
Калина? Це ж треба. Десь, я вже чув таке ім’я та прізвище. Але де? Напруж мізки Яне.
Пройшло чимало часу, перш ніж Ксенія завітала знову до мого кабінету.Вже більш схожа на дівчину, без макіяжу вона набагато симпатичніша.
Не знаю, що казати й вона не поспішає говорити.
— Так ми тепер будемо працювати разом? — без дозволу сідає в крісло.
— Як бачиш, — розвожу руками. — Тільки тут, я твій БОС, — виділяю останнє слово, щоб їй було зрозуміліше.
— Прекрасно! — починає прискорено дихати. Бачу, як злиться, але я сам ледь стримуюсь. — Раз, ми вже знайомі, не смію тебе затримувати. Що потрібно, або не знаєш, запитаєш в Оксани, — указую поглядом на двері.
От треба мені цієї роботи. Погодився на свою голову, тепер будуть одні проблеми. Мало того, що вдома бойові дії, так не вистачало ще й тут війну розпочати. Дивись і підірвемо щось.
— Постривай, — спиняю дівчину.
— Що? — повертається до мене злісно блимаючи очима.
— Удаймо, що ми не знайомі. Так буде простіше працювати, — всміхаюсь. Сам розумію, що це не дуже хороший вихід із ситуації, але що поробиш.
— Щось ще? — шипить.
— Так. Давай на якийсь час припинемо воювати, хоч на роботі, — встаю, повільно підходжу ближче.
— Тільки якщо ти більше нічого не утнеш, — тицяє вказівним пальцем мені в груди.
— І на роботі давай на ви, — культурно проводжу дівчину до дверей.
— Як скажете Ян… як вас там? — кривить незадоволене обличчя.
— Васильович, — хмурюсь, відкриваю Ксенії двері. — Прошу, — вказую рукою на вихід.
— О, дякую. Який ви джентльмен, — пре іронією.
— Будь ласка, — киваю дівчині, та коли вона виходить швидко зачиняю двері.
Нарешті можу дихати нормально. Здається навіть камінь з душі впав. Де там, ще буде сидіти довго. Цілих два місяці терпіти мені, усе це. Ох… Пора напитись, або з кимось познайомитись.Здуріти можна!.
Робота кипить до самого обіду. Мені доводиться виходити та спілкуватись з ВІП клієнтами. Звісно з подачі Калини. Хитре стерво, набридливих дамочок немає бажання обслуговувати.
Нічого, ще не вечір, ми тільки починаємо.
Треба зробити перерву і випити кави.
Опинившись біля кавомашини закидаю гроші й нетерпляче очікую напій.
Опираюся на стіну вдивляючись у вікно на краєвиди. Гарно тут, спокійно, без міської метушні. Ще б Ксені не було взагалі рай на землі.
— Привіт — підіймаю голову на голос.
— Привіт, — відповідаю.
— Я Стас, — протягує мені руку.
— Ян, — усміхаюсь.
— Ти ж новенький? — киваю. — Бачив уже лапочку, у якої теж сьогодні перший робочий день? — хмурюсь, вгадую, про кого він. У голову приходить тільки Ксенія. Знову киваю. — Гаряча дівка. І груди нічогенькі й дупка, — підморгує. — Я вже встиг познайомитись і запросити її на обід.
Вихвалятись низькорослий вміє. Знав би, що ця «дівка» живе зі мною в одному домі й те, що я її вже бачив голою, слиною б вдавився.
Мене це починає забавляти. Навіть, цікаво стало. Хоч я не люблю підіймати такі теми про жінок. Але саме за Ксенію цікаво послухати.
— Ну, і що вона? Погодилась? — примружую очі, навіть, нагнувся трішки.
— Та де там. Непробивна, — хмуриться. Закидає гроші до апарата. Це ж треба! — Але не здамся. Забавляють мене такі жінки, — показує свої білосніжні зуби. А мені дуже хочеться їх вибити.
Ти бач, забавляє його. А мене забавляють такі знахабнілі чоловіки, які думають, що вони пупи землі.
— Я, мабуть, піду. До речі… Як твоє прізвище? — посміхаюсь.
— Чернишенко, — відкриває рота. — А навіщо тобі? — голосно ковтає.
— Думаю тобі премію виписати, — підморгую.
— Ти… ви… Новий начальник? — з обличчя зникає та плюгава посмішка і з’явився справжній шок.
— Мг, — плескаю його по плечі й легко здавлюю. Нахиляюсь до вуха та шепчу: — Ще раз почую подібні балачки, звільню, — вирівнююсь на повний зріст.
І, чого, здається, здавалося б розізлився? Вона ж мені ніхто. Яне, ти здурів. Божевільня по тобі таки плаче. Вона ж твій найзліший сусід.
Застигаю поруч реєстраційної стійки. Мій погляд приковується до дівчини, яка нагнулась над столом і щось вимальовує на паперах.
Голосно ковтаю. Проводжу поглядом по її обличчю. По опухлих губах губам. По грудях, які так добре видно, та спускаюсь вниз.
Я божеволію…
Боже, Яне, зберися. Ти так з глузду з’їдеш.
Так, Ксеня не мій тип. Сто відсотків. Чорт!
Швидко проходжу повз. І молюся, щоб мене не спиняли.
— Яне Васильовичу, — застигаю. Закриваю очі й рахую до трьох.
Чорт!