Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

З Христиною у нас інші стосунки. Ми не дружимо, але й не ворогуємо. Коханка знає, що наш з Тагіром шлюб – лише красива бутафорія, тому не відчуває мене своєю суперницею.

Жіночий голос відзивається на тому кінці дроту практично відразу.

– Христю, мені потрібна твоя допомога, – кажу тихо, щоб ніхто мене не почув, бо в наш дім має стіни з величезними вухами.

– Щось трапилося?

– Так. Сталося. Затримай його сьогодні якнайдовше. Нехай лишиться до ранку.

– Він не залишається до ранку, Юліє. Ти ж знаєш, – усміхається Христина. – Але я спробую.

– Дякую, ти просто супер.

Кладу слухавку і, увімкнувши швидкісний режим, беруся за збори.

Цього вечора я маю виглядати ефектно, бо йду до нього!

Знаю, потім буде боляче. Нехай… Можливо, я хочу зазнати цього болю, щоб відчути себе живою!

***

Повністю одягнена, спускаюся сходами на перший поверх. Затиснувши плечима телефон, вдаю, що начебто балакаю з мамою.

– Ні, мамо, ночувати не залишусь. Навіть і не проси! – Вимовляю досить голосно, щоб почула наша помічниця по дому, яка в цей момент знаходиться в коридорі.

Переконавшись, що сценку з телефонною розмовою зіграла на всі “п’ять”, виходжу з дому. На вулиці вже чекає водій, але я хитаю головою і кажу, що поїду за кермом сама.

Виганяю машину з гаража, минаю двір і, опинившись за воротами, дивлюсь по дзеркалах. Як я й очікувала, за мною одразу їде чорна іномарка. Охорона! На жаль, але від них позбутися, як від водія, майже нереально.

Петляю міськими вулицями й, нарешті, згортаю в старий район, де знаходиться моя невелика майстерня, а точніше, схованка, як я звикла називати це місце.

Припаркувавши машину на узбіччі, виходжу на вулицю і швидким кроком прямую до невеликої двоповерхової будівлі. Колись у ньому була адміністрація одного заводу, зараз же – це занедбана промзона, де можна за недорого орендувати скромний офіс.

Опинившись усередині майстерні, вмикаю світло. Виглядаю у вікно і бачу, як неподалік від моєї машини зупиняється вся та ж знайома іномарка з охороною, що цілком очікувано.

У майстерні я проводжу буквально п'ять хвилин, щоби залишити сліди свого перебування. Включаю ноутбук, запускаю "Фотошоп" і обробляю за загальною корекцією одну фотографію, яку друкую на принтері.

Чим мені подобається мій офіс, то це тим, що він має чорний вихід, а саме: пожежні сходи на випадок екстреної евакуації. Тому я спускаюся пожежними сходами і швидким кроком йду територією колишнього заводу, поки не впираюся у ворота.

Ловлю таксі та поки їду за потрібною адресою, маскуюсь нашвидкуруч. Зав'язую на голові хіджаб, ховаючи волосся, а половину обличчя приховую під сонцезахисними окулярами у масивній оправі. Водій поглядає в мій бік із підозрою, але щось сказати так і не наважується.

Машина зупиняється за один квартал до готелю – я спеціально продиктувала водієві цю адресу на випадок, якщо мій чоловік якимось дивом дізнається про подорож.

Через десять хвилин я вже підходжу до готелю і, намагаючись не привертати до себе увагу, зливаюся з делегацією іноземців, яка в цей момент входить до будівлі. На ресепшені мені спритно вдається прослизнути повз охорону і портьє.

Забігаю в ліфт і, доки їду на потрібний поверх, відчуваю, як усередині всю трясе через велику кількість адреналіну в моїй крові.

Зупиняюся навпроти номера із написом на дверях “двісті двадцять два”.

Заношу руку постукати. Але не стукаю. Все ніяк не можу наважитись, сумніваючись у правильності свого вчинку.

І коли я вже готова дати задній хід, тому що виявилася боягузкою, двері в номері відчиняються.

Один погляд.

Очі в очі.

Я нічого не говорю Єгорові, але знаю, він і так мене дізнався, навіть у цьому маскараді.

Схопивши за зап'ястя, Єгор заводить мене в номер і зачиняє за нами двері.

Хвилина мовчання тягнеться вічністю, поки колишній коханий обходить мене за годинниковою стрілкою і, зупинившись навпроти, знімає з мого обличчя сонцезахисні окуляри.

Зрадницькі мурашки повзуть між лопатками. Мені страшно, але не тому, що я боюсь Єгора. Страшно через те, що я думаю про майбутнє. Безглуздо, так. Але в моїх думках Тагір уже про все дізнався і зараз на всіх вітрилах мчить до готелю "Централь".

Від страху заплющуюсь. І відчуваю, як мою щоку обдає теплим подихом.

– Роздягайся, – шепоче Єгор на вухо і мої тремтячі руки тягнуться до ґудзиків на пальто.