Читати книгу - "Здіймається буря"

— Агов!

Позаду них пролунав знайомий голос, і Вогнесерд відчув, як йому похололо на серці. Звісно ж, то був Хмаролап, який щойно виліз зі свого кубла. Шерсть новака стояла дибки, розкуйовджена після нічного сну.

— А ви куди? Можна з вами?

Вогнесерд спинився і запитав свого новака:

— А горлицю тобі забрати не треба?

— Горлиця зачекає. Та її все одно якась сова вже забрала, — відповів Хмаролап. — Ну можна з вами, ну будь ласочка!

— Сови їдять живу здобич, — виправив його Вогнесерд. Він запримітив Вітрогона, який сонно вилазив із вояцького кубла, і гукнув його через терен. — Вітрогоне, поведеш нині Хмаролапа на полювання?

Він помітив у очах вояка розчарування, проте Вітрогон все ж кивнув, хоча й без ентузіазму. Вогнесерд пригадав, як щойно вчора Вітрогон радо брав із собою Шиполапа ловити білок. Очевидно, вояк не був у захваті від Хмаролапа, і, чесно кажучи, Вогнесерд його розумів. Його новак анітрохи не старався заслужити бодай крихту пошани від інших вояків.

— Це нечесно, — заскиглив Хмаролап. — Я вже вчора полював. Ну можна я з вами?

— Ні. Сьогодні ти полюєш із Вітрогоном! — відрізав Вогнесерд. І, перш ніж Хмаролап устиг іще щось заперечити, повернувся і побіг услід за Синьозіркою.

Розділ 5

Провідниця Громового Клану вже видерлась на кручу, коли Вогнесерд порівнявся з нею. Вона спинилась і понюхала повітря, перш ніж зануритися в ліс. Вогнесерд не без полегшення відзначив, яка розслаблена вона була тепер, коли нарешті вийшла з табору і торувала свій шлях крізь підлісок, просуваючись у напрямку межі з Річковим Кланом.

Вогнесерд здивовано глянув на Синьозірку. Це не був найкоротший шлях до Чотиридерева і височин, до яких вони прямували, однак воєвода ні про що не запитував. Він не міг не відчувати радісного збудження від думки про те, що, можливо, побачить Сіросмуга на тому березі ріки.

Двоє котів вийшли до Річкового кордону вище Сонячних Скель і рушили вздовж лінії міток угору за течією. Теплий вітерець доносив до них блідий запах торфовища. Вогнесерд чув, як за заростями папороті котить свої води річка. Він витяг шию й побачив, як вода поблискує у плямках світла, що лилося крізь крони. Ген угорі листя палало зеленню й іноді спалахувало по краях, коли сонячне світло пробивалося крізь густе плетиво гілок. Навіть у затінку Вогнесердові було спечно. Як же хотілося пірнути оце в річку, мовби Річковому коту, щоб трохи охолонути!

Нарешті ріка звернула, пішла в глиб Річкових угідь, але Синьозірка незмінно бігла вперед, не відходячи від міток, які позначали межу між Річковим і Громовим Кланами. Вогнесерд постійно зазирав по той бік межі, вишукуючи серед дерев бодай найменшого сліду Річкових котів. Він переймався, щоб їх бува не помітив ворожий патруль, та заразом сподівався побачити свого друга. Синьозірка бігла загрозливо близько від кордону, час від часу навіть несамохіть його переходячи, коли вони надто глибоко занурювалися в підлісок. Вогнесерд не уявляв, як відреагують Річкові коти, якщо знайдуть їх тут. Між двома Кланами вже мало не дійшло до конфлікту через кошенят Срібнострумки. Битви вдалося уникнути лише завдяки тому, що Сіросмуг забрав кошенят до Клану їхньої матері.

Зненацька Синьозірка спинилась, підняла мордочку і роззявила рота, куштуючи повітря. Коли вона присіла, Вогнесерд, довіряючи її вояцьким інстинктам, також припав до землі біля куща кропиви.

— Річкові вояки, — пошепки застерегла Синьозірка.

Тепер і Вогнесерд відчув їхній запах. Що сильнішим ставав запах, то більше наїжачувалася шерсть на його карку — аж ось попереду в підліску пролунав шелест. Громовий кіт дуже-дуже повільно підвів голову і визирнув поміж дерев у пошуках знайомої сірої шубки, серце його гучно калатало. Поруч із ним сиділа Синьозірка, її очі були так само широкі, а боки ледь здіймалися — вона майже не дихала. «Синьозірка теж сподівається побачити Сіросмуга?» — зачудувався Вогнесерд. Раніше йому якось не спадало на думку, що провідниця, можливо, теж хоче зустріти якихось Річкових котів. Це б цілком пояснило, чому вони вирушили цим шляхом.

Проте Вогнесерд не надто вірив, що Синьозірка шукає зустрічі зі Сіросмугом. Учора вона навіть забула, що сірий вояк покинув Клан. Вогнесерд відчував, що її голова зараз забита іншими думками. Здогад вразив його несподівано, наче здобич, що сама впала до лап: кошенята Синьозірки. Багато повень тому Громова провідниця народила двох кошенят, які виросли у Клані батька — Річкового кота. Синьозірка віддала своїх малюків, коли вони заледве могли виходити із гнізда. Тоді ще майбутня провідниця була занадто амбітна та віддана Клану, щоб самостійно виховувати кошенят. Діти Синьозірки виросли повноцінними Річковими вояками, не підозрюючи навіть, що їхня справжня мама із Громового Клану. Проте вона ніколи їх не забувала, хай навіть тільки Вогнесерд знав її таємницю. Мабуть, Синьозірка оглядала підлісок у пошуках Каменешуба і Мрячконіжки.

Віддалік майнула плямиста шубка, і Вогнесерд знову пригнувся. Це точно не Сіросмуг і не діти Синьозірки. Знайомий запах підказав Вогнесердові, що перед ним за вояк. То була Леопардошубка, воєвода Річкового Клану.

Вогнесерд зиркнув на Синьозірку: вона досі не опускала голову, дивлячись поміж дерев. Шарудіння папоротей підказало Вогнесердові, що Леопардошубка наближається. Його дихання прискорилося. Що ж буде, якщо вона побачить Синьозірку так близько від Річкової межі?

Вогнесерд завмер, а шарудіння в кущах усе гучнішало. Тоді він почув, як воєвода Річкового Клану спинилася — судячи з цілковитої тиші, вона щось знайшла. Безпомічно дивлячись на Синьозірку, Вогнесерд збирався вже дати їй знак хвостом, коли це вона сама пригнулась і зашипіла йому на вухо:

— Пішли, краще нам глибше зайти в наші землі.

Провідниця мовчки пішла геть, і Вогнесерд полегшено видихнув. Прищуливши вуха, він по-пластунськи рушив за нею, геть від позначеної межі, на безпечну територію Громового Клану.

— Ця Леопардошубка так гучно ходить, що її, певно, і Тіньовий Клан уже почув, — зауважила Синьозірка, коли вони відійшли від кордону. Вогнесерд здивовано смикнув вусами. Він аж подумав було, чи не забула провідниця, як люто Клани захищають свої кордони, надто ж у такі скрутні часи.

— Вона вправна войовниця, але її увагу надто вже легко відволікти, — спокійно провадила Синьозірка. — Її більше зацікавив кролик за вітром, ніж ворожі вояки.

Вогнесерда, безперечно, підбадьорила впевненість провідниці. Тепер він міг спокійно все обдумати. Так, вітерець справді доніс до нього запах кролика, проте він надто переймався Леопардошубкою, щоб це помітити.

— Це нагадує мені часи, коли я водила тебе на тренування, — муркнула Синьозірка, крокуючи залитим