Читати книгу - "Здіймається буря"

Із кожною миттю передчуття Вогнесерда гіршали.

— Хто ще піде з нами?

— Ніхто, — понуро відповіла Синьозірка.

Вогнесерд здригнувся. Він був геть спантеличений рішучістю, яка звучала в голосі Синьозірки: вона говорила так, мовби від цієї мандрівки залежало їхнє життя.

— Але ж удвох нам небезпечно буде подорожувати, хіба ні? — обережно зауважив воєвода.

Синьозірка зміряла його крижаним поглядом. Вогнесерд відчув, що йому пересохло в роті, коли кішка просичала до нього:

— Ти хочеш узяти інших? Нащо?

Вогнесерд спробував приховати тремтіння голосу.

— А якщо на нас нападуть?

— Ти мене захистиш, — тихо буркнула Синьозірка. — Хіба ні?

— Ціною життя! — урочисто пообіцяв Вогнесерд. Як би він не ставився до поведінки Синьозірки, його відданість провідниці була непохитна.

Слова воєводи, здається, переконали Синьозірку, бо вона нарешті сіла навпроти нього.

— Добре.

Вогнесерд схилив голову набік.

— А як же загроза від Вітряного та Тіньового Кланів? — усе ще невпевнено нявкнув він. — Ти ж сама вчора це згадувала.

Синьозірка повільно кивнула. Вогнесерд повів далі:

— Нам доведеться пройти землями Вітряного Клану.

Синьозірка рвучко підвелася.

— Я мушу поговорити із Зоряним Кланом! — крикнула вона, і хутро на її плечах наїжачилося. — Чому ти хочеш мене відрадити? Або ти підеш зі мною, або я йду сама!

Вогнесерд знову глянув на провідницю. Він просто не мав вибору.

— Я піду, — погодився воєвода.

— Добре, — Синьозірка знову кивнула, її голос трішки пом’якшав. — Потрібні будуть трави для мандрівки, щоб підкріпити сили. Я піду візьму їх у Жовтоіклої.

Провідниця прослизнула повз Вогнесерда і рушила до виходу з печери.

— Ми що, вирушаємо негайно! — гукнув Вогнесерд.

— Так, — відповіла Синьозірка, навіть не зупиняючись.

Вогнесерд вискочив із кубла вслід за нею.

— Але я мав іти з досвітнім патрулем, — запротестував він.

— Виряди їх самих, — наказала Синьозірка.

— Добре.

Вогнесерд стояв і дивився, як киця зникає серед папоротей, що приховували галявку Жовтоіклої. Він відчував, як млоїть на серці, бредучи до виходу з табору, де на нього чекали Довгохвіст і Мишошубка. Смугастий кіт нетерпляче махав хвостом, а коричнева войовниця просто лежала на животі, спостерігаючи крізь примружені повіки, як Вогнесерд крокує до них.

— У чому справа? — з ходу запитав Довгохвіст. — Чому Синьозірка йде до Жовтоіклої? З нею все добре?

— Вона пішла по трави для мандрівок. Синьозірці потрібен Зоряний Клан, тому ми йдемо до Місяцескелі, — пояснив Вогнесерд.

— Далека дорога, — зауважила Мишошубка, поволі підводячись і сідаючи. — Чи ж це мудро? Синьозірка ж, певно, ще слабка після нападу волоцюг.

Вогнесерд про себе відзначив, що киця тактично вирішила не згадувати про участь Тигрокігтя в тому нападі.

— Синьозірка сказала, що Зореклан покликав її, — відповів він.

— Хто ще піде? — запитав Довгохвіст.

— Тільки ми із Синьозіркою.

— Я теж піду, якщо хочеш, — запропонувала Мишошубка.

Вогнесерд скрушно похитав головою, а Довгохвіст глузливо вищирився.

— Думаєш, зможеш сам її захистити, так? Може, ти й воєвода, але ти не Тигрокіготь! — прошипів вояк.

— І дуже добре, що він не Тигрокіготь! — Вогнесерд відчув невимовне полегшення, коли позаду нього залунав голос Білошторма. Білий вояк, мабуть, чув розмову від початку, бо на цьому не спинився: — Значно менше шансів, що Вогнесерда і Синьозірку помітять, якщо вони мандруватимуть удвох. Не кажучи вже про те, що їм гарантовано безпечний коридор до Місяцескелі. Що більше котів у цій виправі, то більше шансів, що їх приймуть за нападників.

Мишошубка кивнула, а от Довгохвіст відвернувся. Вогнесерд вдячно підморгнув Білоштормові.

— Жовтоікло! — пролунав стурбований голос провідниці з кубла медикиці.

— Іди до неї, — тихенько нявкнув Білошторм. — Я поведу патруль.

— Але Синьозірка хоче, щоб ти очолив Клан, поки нас не буде, — сказав йому Вогнесерд.

— У такому разі я залишуся і організую мисливські виправи. А патруль поведе Мишошубка.

— Так, — погодився Вогнесерд, намагаючись не виказувати свого хвилювання. Він повернувся до Мишошубки і наказав: — Візьми із собою Шиполапа.

Войовниця поштиво кивнула, тож Вогнесерд повернувся і побіг тереном до кубла медикицьки.

— Я так думаю, тобі теж знадобляться якісь трави для подорожі, — зауважила Жовтоікла, коли воєвода увійшов до тунелю. Стара медикиця спокійно сиділа собі на галявині, а от Синьозірка невтомно походжала навколо неї, занурена у власні думки.

— Так, коли ласка, — відповів Вогнесерд.

Із розколини в камені вийшла Попелюшка і, навіть не спинившись привітатися з Вогнесердом, пошкутильгала до Жовтоіклої.

— Що з цього ромен? — прошепотіла вона у розірване вухо медикиці.

— Ти вже мала б це знати! — гостро кинула Жовтоікла.

Попелюшка смикнула вухами.

— Я думала, що знаю, а тоді подумала, що не впевнена. І вирішила перевірити.

Жовтоікла форкнула, звелась на лапи та пішла до підніжжя каменя, де рядочком лежали кілька різних трав.

Вогнесерд зиркнув на Синьозірку. Вона припинила міряти кроками землю, а натомість стояла і дивилася на небо, обережно принюхуючись до повітря. Кіт тихенько підійшов до Жовтоіклої.

— Але ж ромен — це не трава для мандрівок, — ледь чутно видихнув він.

Жовтоікла примружилась.

— Синьозірці треба щось, щоб заспокоїти серце, окрім трави для фізичної сили, — медикиця глянула на Попелюшку і продовжила: — Я, знаєш, сподівалася домішати його до трав для мандрівки так, щоб не розголошувати це цілому табору! — вона торкнулась однієї купки трав важкою лапою. — Осьде ромен.

— Так, тепер я пригадую, — покірно нявкнула Попелюшка.

— Було б добре, якби ти й не забувала, — дорікнула їй Жовтоікла. — У медикиці немає часу на сумніви. Вкладай усю енергію в сьогодні та не переймайся минулим. У тебе є зобов’язання перед Кланом. Припини плакатися і роби свою роботу!

Вогнесерд не міг не співчувати молодій киці. Він намагався перехопити її погляд, проте Попелюшка навіть не дивилась на нього. Натомість вона ретельно заходилась коло мішанини для мандрів, лапкою відгрібаючи невеличкі порції з кожної купки трав і змішуючи їх докупи. Жовтоікла весь час зосереджено спостерігала за її роботою.

Позаду них Синьозірка знову підвелася і стала крокувати галявкою.

— Ще не готові? — нетерпляче нявкнула вона.

Вогнесерд підійшов до Синьозірки.

— Уже майже, — сказав він. — Не хвилюйся. Ми дістанемося Високого Каменя ще до сутінок.

Попелюшка вже спішила до них із клубками трав, проте Синьозірка лише кліпнула у відповідь.

— Це тобі, — нявкнула кицька, кладучи суміш трав Синьозірці до лап. — А осьде твої, — сказала вона Вогнесердові.

Він все ще раз по раз ковтав слину, намагаючись змити гіркий присмак трав, коли Синьозірка вже рушила до виходу з галяви, даючи своєму воєводі знак іти за нею. Табір почав прокидатися. Верболоза вилізла з ясел і саме кліпала очима від яскравого сонячного проміння, а Плямошкур розминав свої старечі кінцівки біля поваленого