Читати книгу - "Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я глянула на вхід до залу, куди мені треба було дійти та побачила напис рунічною зверху.
«Флоро Кіллі, Мері Джейн, Олівер Стоун – на вас чекають»
Вочевидь, я була не єдиною студенткою за обміном.
Що ж треба йти. Коробка все ще була у мене в руках.
Може, все ж таки, викинути?
Та ні. Краще гляну, що там. Потягнула за стрічку, та бант залишився на місці. Смикнула сильніше, результат такий самий.
Дивно.
– Відкрий вдома, – долетів до мене голос ельфа.
Озирнулася, проте, його ніде не було.
Знизивши плечима, пішла до приміщення.
Всередині товклося багато людей, але мою увагу привернула дівчина, що сиділа у м’якому кріслі й в'язала чи то шарф, чи то светр жовтого кольору. Шкіра в неї була чорна, як вугілля, у поєднанні з рудим волоссям, здавалося, що на голові палає рідкий вогонь.
Відірвавшись від в'язання вона глянула на мене. Червоні очі з вертикальними зіницями, наче в кішки уважно спостерігали за кожним моїм рухом.
– Ти, мабуть, Флора, – посміхнулася до мене показуючи рівні білосніжні зуби.
Люди серед яких я жила майже все життя назвали б цю дівчину, щонайменше демоницею.
– Так, це я, – кивнула – а ви звідки знаєте? Ви прийшли провести мене до пані Шмок?
Вона по-діловому згорнула своє приладдя й запхала все у велику полотняну сумку.
– Я і є пані Шмок. Голда Шмок. Будьмо знайомі!
– Що?! Але ж ректор сказав, що ви літня жінка! – я не могла стримати подиву.
– Ну, можна і так сказати, Хинки не старіють аж до самої смерті, дуже зручно, не думаєш?
Я витріщалася на неї не в змозі повірити.
– А скільки вам років, якщо не секрет?
– Не секрет, вісімдесят.
– Вісімдесят?! Хотіла б я так виглядати у вісімдесят!
– Сумніваюся, що ти зможеш настільки змінитися, – розсміялася вона, – проте, ти магічка, тож довго будеш залишатись молодою.
Я кивнула. Це один з плюсів магії.
– Що ж, ходімо. А де твоя валіза?
– У відділку пересилки.
– Добре, тоді просто надішлю їм координати.
Вона дістала кристал зв’язку й вбивши в нього якісь цифри, знов жбурнула в сумку.
– Ви добре говорите рунічною, – проговорила я, намагаючись не відставати від прудкої Хинки.
– Я жила у вашому королівстві якийсь час, працювала у столиці. Ти, певно, голодна? Нічого, зараз сядемо на Парьєль і за двадцять хвилин будемо вдома.
Помітивши, що вона веде мене до сходів, що тягнуться кудись вгору, я розгублено запитала:
– А хіба нам не потрібно вниз?
– Ні, Флоро. Парьєль – це повітряний транспорт, він літає над містом. Сама побачиш.
Піднявшись на невеличку криту площадку, ми разом з іншими стали на підсвічений прямокутник просто у центрі.
– Не бійся! – попередила пані Шмок.
Я навіть не встигла поцікавитись чого саме, як прямокутник відділився від підлоги і набираючи швидкість, почав стрімко підійматися наверх. Я закричала. Нічого не могла з собою вдіяти. Страшно боюся висоти!
З усіх боків почулися здавлені смішки.
– Не бійся, Флоро, звідси не випадеш, – посміхнулася Хинка.
Мені б її впевненість!
Сукню рвало вітром, волосся вибилось з коси. Жах!
Глянула наверх і насилу придушила бажання заверещати як скажена. Ми неслись просто у стелю, аж раптом скло від'їхало відкриваючи прохід.
Про всяк випадок я заплющила очі, а коли відкрила, то побачила, що ми знаходимось на величезному критому майданчику. Навкруги повільно повзли білі хмари.
Пані Шмок потягнула мене за руку і ми зійшли з платформи.
– Яка кажете тут висота? – спитала з острахом.
– Краще тобі не знати. О! А ось наш Парьель, вже близько!
Просто по небу швидко рухався вагончик. Ані колій, ані бодай якоїсь дороги я не помітила.
Виглядав він надзвичайно! Бірюзовий, прикрашений кованими квітами, птахами й тваринами, що постійно рухались, з великим вікнами й прозорою підлогою.
Я спробувала заплатити за себе, утім, Хинка лише махнула рукою купивши нам два білети у фантома за кермом.
Їхати було страшно, та водночас захопливо. Місто походило на нескінченні палаци з бірюзового каменю. Високі круглі башти, прикрашені мозаїкою. Білі вулиці між ними. Здавалося, я потрапила в одну з дитячих казок про принцесу-відьму з далекого сходу.
– Як гарно! – захоплено вигукнула я.
– Це ти ще бібліотеку-музей не бачила, – посміхнулася пані Голда.
Парьєль зупинився біля високої башти й ми вийшли на простору мансарду з гвинтовими сходами. Окрім нас тут нікого не було.
– Ходімо, Флоро, – потягнула мене за руку пані Шмок, тому що я все ще спостерігала, як вагончик пливе по небу.
Спускалися доволі довго. Нарешті опинилися посеред вузенької вулички, вимощеної білим каменем, що контрастував з блакиттю домівок. Я йшла за Хинкою озираючись на всі боки.
– Це якийсь незвичайний камінь? – спитала – я помітила, що тут все або біле, або бірюзове.
– А як же! Білий камінь під ногами – це Номатур, ніколи не стирається і не брудниться. А домівки побудовані з Портезію, він добре блокує ментальну магію.
– Навіщо? – здивувалася я.
– Для захисту й приватності. Дар ментальної магії в ельфів росте і розвивається з віком, діти та підлітки, наприклад, дуже погано його контролюють. Ти ж не хочеш, щоб пів міста знало про що ти думаєш перед тим як заснути?
Я заперечно хитнула головою.
Ми зупинились біля невеличкого двоповерхового будинку з вікнами у повний зріст і круглою баштою. Ось тільки, я ніде не бачила дверей.
Пані Голда зробила кілька пасів рукою, стіна замерехтіла й зникла, утворивши арку.
– Оце так! Злодюжки вам не страшні!
– Ще б пак! В Ольфірі найнижчий рівень злочинності в усьому королівстві. Якщо ти про крадіжки. Проте, в ельфів зовсім інші проблеми. Змови, заколоти, боротьба за владу, найчастіше досить кривава. Та для пересічного ельфа чи ельфійки, з низьким або середнім даром життя тут і справді схоже на казку. Ходімо, покажу тобі твою кімнату і поїмо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко», після закриття браузера.