Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

— Ти що, зайнялася гімнастикою? — голосно запитав він.

— Це ти про коня? — прокричала з кухні Анна.

— Мені завжди здавалося, що це чоловічий прилад.

— Так, точно. Впевнений, Харрі, що не будеш пива?

— Абсолютно впевнений! — крикнув він у відповідь. — Ну а якщо серйозно, навіщо він тобі?

Почувши її голос, який пролунав просто в нього за спиною, Харрі здригнувся від несподіванки.

— А я взагалі полюбляю робити те, що роблять чоловіки.

Харрі обернувся. Вона зняла із себе светр і стояла в дверях,

обпершись рукою об одвірок. Харрі ледве стримав захоплений вигук.

— Я купила його в Гімнастичній спілці Осло. Це буде мій шедевр, ось побачиш. Я влаштую інсталяцію, атракціон. Зовсім як «Контакт» — ти його напевно пам’ятаєш.

— Ти маєш на увазі поставлену на стіл коробку із занавіскою, куди треба просувати руки? А всередині було сховано муляжі рук, які можна потискувати.

— Або гладити. А ще загравати з ними. Або відштовхнути. Вмонтовані в них термоелементи постійно підтримували температуру тіла. У цьому й була вся фішка, вірно? А народ думав, що хтось ховається під столом. Ходімо, я тобі ще дещо покажу.

Він рушив за нею до дальньої кімнати. Анна розсунула двері, схопила Харрі за руку й потягла його за собою в темряву. Коли врешті спалахнуло світло, Харрі завмер, дивлячись на його джерело. Це був позолочений торшер у вигляді жіночої фігури. В одній руці жінка тримала терези, в іншій — меч. Світильники були розташовані на кінчику меча, на терезах і на голові в жінки. Роззирнувшись, Харрі побачив, що світло кожного з них спрямоване на одну з картин. Дві картини висіли на стіні, а третя, очевидно ще не закінчена, стояла на мольберті, у лівому нижньому куті якого була закріплена палітра, заляпана жовтою й коричневою фарбою.

— Що за картини? — поцікавився Харрі.

— Портрети, хіба не бачиш?

— Точно. Це очі? — вказав він. — А рот тут?

Анна схилила голову набік: 4

— Якщо тобі так хочеться, то так. Узагалі-то це троє чоловіків.

— Я кого-небудь знаю?

Перш ніж відповісти, Анна деякий час у задумі дивилася на Харрі.

— Ні, не думаю, Харрі, щоб ти був знайомий із ким-небудь з них. Проте можеш познайомитись. Якщо справді цього хочеш.

Харрі спробував уважніше роздивитися картини.

— Скажи мені, що ти бачиш?

— Бачу свого сусіда з фінськими саньми. Хлопця, що вийшов із підсобки майстерні, коли я збирався йти. Бачу офіціанта з «М». А також Пера Столе Льоннінґа[7].

Вона всміхнулась.

— А тобі не доводилося чути, що сітківка ока повертає сприйманий нею предмет, так що в мозок надходить дзеркальне його відображення? І якщо хочеш побачити речі такими, які вони є насправді, треба дивитися на них у дзеркало. Якби ти так і зробив, то побачив би на цих картинах зовсім інших людей. — В очах її сяяло торжество, і Харрі не зважився заперечити, що на сітківці ока зображення предметів справді виявляється перевернутим, однак зовсім не так, як у дзеркалі, а догори ногами. — Це буде моїм останнім шедевром, Харрі. Завдяки цьому я залишу пам’ять про себе.

— Завдяки цим портретам?

— Ні, це лише частина всього шедевра. Він іще не завершений. Але обов’язково буде готовий, почекай.

— Хм. Хоч назва в нього є?

— Немезида, — тихо, ледве не пошепки, відповіла вона.

Харрі здивовано подивився на неї; їхні погляди зустрілися.

— Ну знаєш, так звали богиню.

Частину її обличчя ховала тінь. Харрі відвернувся. Він і так уже все роздивився. Спина, зігнута як у танці в очікуванні руки партнера, одна нога виставлена трохи вперед, нібито вона ніяк не може вирішити: зробити їй крок назустріч чи піти. Груди, що важко здіймались і опускалися, худа шия з напруженою, набубнявілою веною — йому навіть здавалося, він бачить, як вона пульсує. Харрі відчув, як його накриває гаряча хвиля; голова трохи паморочилась. Що там вона сказала? «Не варто було тобі тоді так легко здаватися». Може, і справді?

— Харрі…

— Мені треба йти, — насилу видушив він.

Він через голову стягнув із неї плаття, і вона, сміючись, кинулася навзнак на білі простирадла. Яскраве бірюзове світло, проникаючи між стовбурами хитких пальм із заставки на екрані ноутбука, що стояв на письмовому столі, залишало химерні блиски на вискалених пичках чортів і демонів, уплетених у фантастичний візерунок різьбленої спинки ліжка. Вони лукаво поглядали на те, як вона розстібала його пасок. Анна якось розповідала йому, що це ліжко її бабусі. Воно стояло на одному й тому ж місці ось уже майже вісімдесят років. Покусуючи його мочку, вона спершу шепотіла якісь лагідні слова незнайомою мовою, потім одразу змовкла, осідлала його й почала шалену скачку, супроводжуючи її несамовитими криками, сміхом і благаннями, зверненими до якихось невідомих вищих сил. А він пристрасно жадав лиш одного — щоб шалений цей гін усе тривав і тривав. Однак раптово, коли він уже був на грані оргазму, Анна завмерла, стйснула його обличчя долонями і прошепотіла:

— Мій навіки?

— Дідька лисого! — жартівливо проричав він, рвонувся, перекинув її на спину й тепер уже сам опинився зверху. Дерев’яні демони весело підморгували йому.

— Мій навіки?

— Так, — простогнав він і кінчив.

Обливаючись потом, але однаково безсилі відірватись одне від одного, вони довго лежали поверх ковдри, не розтискаючи обіймів і заливаючись щасливим сміхом. Трохи заспокоївшись, Анна повідала, що це ліжко було подароване бабусі одним іспанським аристократом.

— Після концерту, який вона давала в Севільї тисяча дев’ятсот одинадцятого року, — уточнила вона, злегка підвівши голову, щоб Харрі зручніше було піднести до її губів припалену сигарету.

Ліжко ж прибуло в Осло через три місяці з пароплавом «Елеонора». Випадково — а може, й не зовсім, — однак доля розпорядилася так, що першим — але аж ніяк не кращим — коханцем бабусі у цьому ліжку став капітан судна Еспер як-його-там. За розповідями бабусі, саме нестримна палкість цього самого Еспера призвела до того, що кінь на спинці ліжка позбувся голови. В пориві пристрасті капітан Еспер попросту відірвав її.

Анна чмихнула, Харрі також посміхнувся. Коли цигарку було викурено, вони знову кохали одне одного з такою несамовитістю, що іспанський матрац і