Читати книгу - "Тайм-Аут, Емілія Гайне"

З самого ранку Ксенія задавалась вічним шекспірівським питанням «Бути чи не бути?» Вона боялась, що це дійсно кінець. Можливо плюнути на все і жити далі? Він же кохає її, хоч і не говорить про це. А може вже ні? Напевно Лікина правда, потрібно спробувати все прояснити. Вони обговорять їхню проблему і все вирішать. 

А з чого почати? Що сказати? Які слова підібрати, щоб він зрозумів? А що саме він повинен зрозуміти? Що не говорить про любов? Так він і не забов’язаний про це говорити кожної хвилини. Чи забов’язаний? Вона ж це хоче від нього чути? В цьому ж їхня проблема? Чи в букетах квітів? Як їй пояснити, якщо вона сама не знає що саме з усього переліку в її голові потрібно пояснювати? А чи зрозуміє Іван, що саме вона хоче від нього, в силу своєї емоційної скупості? Ксенії хотілось сміятися. Шість років стосунків, з них чотири роки шлюбу, а вона не знає як розмовляти з своїм чоловіком. А уявити як вони будуть обговорювати, що їй мало проявів почуттів з його сторони, це взагалі здається чимось неможливим. І вона б засміялася в голос, якби її не душили сльози безвихіддя. 

Ближче до обіду Ксенія вирішила спробувати. Вона підсіла до Івана, котрий дивився якусь передачу по телевізору, і поклала голову йому на плече. Серце билося так, що Ксюша майже нічого не чула через шум в ушах. 

- Вань? – все ж промовила вона.

- Ммм?

- А ти мене ще кохаєш? – запитала і завмерла. Їй здалося, що завмерли навіть молекули навколо них.

- Чому саме така постановка питання? – запитав Іван.

- Просто… - Ксенія зам’ялась. Вона, як і зранку, не знала які слова підібрати. Ні, слів було багато, дуже багато, але які з них були правильними вона не могла визначитись. 

- Вибач, – бросив Іван, почувши рингтон свого телефону і пішов за ним.  

Ксенія так і залишилась сидіти на дивані. В голові різко стало пусто. Ні однієї думки. Взагалі. А що їй говорити, коли він повернеться? 

Іван повернувся через п’ять хвилин - вона засікла.

- На роботу викликають. Щось термінове, – сказав і знову вийшов із кімнати. 

Ось і поговорили. Добре так поговорили. Очі дівчини стали вологими і вона запрокинула голову назад, намагаючись стримати підступаючі сльози. Чомусь їй здалося, що це знак. Та вона відкинула цю непрошену думку. Він повернеться і вони продовжать. 

Та чим далі, тим менше їй хотілось знову починати цю розмову. Вона подумала і вирішила, що головне питання вона поставила. І якщо Іван дійсно її слухає, якщо йому дійсно важлива вона і її переживання, то ввечері саме він має продовжити те, на чому вони зупинились. Або просто скаже, що любить її. Без пояснень і зайвих слів. Їй цього буде достатньо. І не треба буде підбирати варіанти, куди їх заведе ця бесіда. А отже, не потрібно буде видавлювати з себе слова. 

Іван повернувся пізно, але Ксенія не вечеряла без нього. Вона чекала від нього якихось дій, якогось слова. Хоча чому якогось? Вона знала, яке саме слово жадала почути. Але вечеряли вони в повній тиші. Чоловік був ніби не тут. Можливо на роботі щось трапилося? На вихідних його дуже рідко викликають, тільки по дуже важливим питанням. Так, таке виправдовування Ксенії підходило. Вона не буде дошкуляти йому зараз. Завтра. Вони повернуться до накипівшого в її душі завтра. І вирішать вони теж все завтра. 

Неділя проходила як завжди. Тихо, спокійно і сухо. В обіди Ксенія вирішила, що чоловіка необхідно підштовхнути до розмови. І вона намагалась. Це навіть принесло результат. Ввечері, поки накривали разом на стіл, вони навіть обсудили новину почуту в фоном працюючого телевізорі. А потім все. Тиша. Мертва тиша. 

І Ксенія зрозуміла, що це не через її спроби розговорити Івана, а тому, що новина була цікава йому. 

Дівчина почала звинувачувати себе, що не вміє говорити з власним чоловіком. Але ж вони розмовляють. Обговорюють побутові теми, приймають рішення. Можуть же. Плітку навіть якусь обсудили. Ось, декілька хвилин тому. Тоді чому це так рідко відбувається? Вони ж вміють говорити! Вміють складати букви в слова, а слова в речення і проговорювати їх в голос! Що з ними не так?! Ксенії хотілося кричати від безсилля.

Та вона не закричала. Продовжила розмірковувати. Якщо цікаву для Івана новину вони можуть обговорити, якщо важливі події переказати один одному теж можуть, а проста розмова між ними не клеїться… Точніше Іван не приймає в ній участі, а тільки слухає Ксюшине базікання, якщо взагалі слухає… То чи не виходить з цього, що вона не цікава своєму чоловікові? Ні! Ксенія не хотіла в це вірити. Якісь міркування її неповні, чогось не вистачає. Та проблема існує, і в ній потрібно розібратися, але тиша давила і ніякої працюючої ідеї в голову не пускала. 

- Після вимушеного тайм-ауту Манчестер… – ніби знак від вищої сили порушив гнітючу, безмовну тишу в кухні голос диктора, який переповідав основні моменти минулого футбольного матчу. 

І думки Ксенії почали формуватися в щось дільне, як їй здалося. Вона згадала пораду Світлани про невелику перерву. Так. Їм це потрібно. Обом. Кожен з них повинен розібратися в собі, щоб зрозуміти, що хочуть один від одного. Тоді можно буде щось придумати. Фраза Ліки про кінець стосунків шкрябала всередині, та Ксюша відмахувалася від неї. Це не буде кінець. Вони дійсно зроблять тільки перерву. Щоб збагнути врешті-решт, що їм заважає. Щоб зрозуміти куди йдуть їхні стосунки і чи правильний напрямок вони обрали.

Ще тліла надія, що це спрацює. Світлана часто виявлялася правою. Найяскравішим прикладом було розірвання відносин між ними. Ксюша кинула Івана, він зрозумів свої помилки, виправив їх і повернувся до неї. А якщо спрацювало вперше, то спрацює і вдруге. Адже так? 

Коли їхня вечеря підходила до кінця Ксенія втягнула в груди побільше повітря і рівним голосом мовила: 

- Вань, мені потрібен тайм-аут. Нам потрібен.  

Іван підняв голову, заглянув їй в очі нечитаємим поглядом і глухо запитав: 

- Поясниш?

- Я не знаю як правильно це пояснити. Нам необхідно розібратися, куди ведуть наші стосунки. Саме для цього і потрібна невелика перерва. Щоб кожен з нас обдумав. Щоб… Зрозумій…